За інформацією: Суспільне Чернігів.
Анатолій Бакоцький. Суспільне Чернігів
54-річний Анатолій Бакоцький родом із села Омелянів, що на Чернігівщині. Взимку 2023-го його мобілізували. За розподілом він потрапив до 405-го окремого стрілецького батальйону 32-ї бригади на посаду кулеметника. За його словами, на початку липня його підрозділ перебував поблизу Степової Новоселівки Куп’янського району Харківської області. 3 липня 2023 року під час чергового бою він потрапив у полон до російських військових. Про умови перебування в полоні, етапування до різних російських колоній, листування з рідними, обмін чоловік розповів Суспільному.
Полон і обмін, що не відбувся
"Третього числа знову почався бій. Вони вже на нас насіли з двох сторін, дві групи. Одна відволікає, інша — нападає. І в нас закінчилися боєприпаси. Нічим було відстрілюватися. Перейшли на іншу позицію, там нас і накрили".
Так Анатолій Бакоцький згадує день, коли він потрапив у російський полон. На той момент, говорить чоловік, усі його побратими на позиції вже були поранені.
"Я поранений був у руку, підборіддя, переносицю. Там був Терентьєв, побратим, старший солдат, теж поранений був у руку. Старший сержант Синиця, командир наш, був з осколковими пораненнями. Один загинув, але як саме — я не знаю".
Анатолій каже: того дня разом з ним у полон потрапили шестеро українців. Російські військові знімали відео й опублікували його в інтернеті. Так родина Анатолія дізналася, що він живий і перебуває в полоні. Це відео першою побачила сестра. Після цього чоловіка відправили до російського госпіталю у Курську, де йому надали медичну допомогу.
"Рука моя була чорна від турнікета, вона перетягнута була. І досі мліє, не відновилася повністю функціональність. На погоду болить".
Згодом військовополоненого перевезли до Старого Оскола, а потім — до Ростовської області. За словами Анатолія, наприкінці 2023 року їх уже везли на обмін, однак він не відбувся.
"25 грудня, на Різдво, нас відвезли до Ростовської області. Там добре прилітало (йдеться про те, що полонених били, — ред.). Ворогу не побажаєш туди потрапити", — згадує Анатолій.
Після цього чоловіка етапували до Удмуртії, де він провів значну частину свого часу в неволі.
"В Удмуртії постійно запитували про правила внутрішнього розпорядку. Якщо ти не знаєш — ти отримуєш".
Там військовополоненому продовжили надавали медичну допомогу
"Таблетки давали. І від серця, і від тиску приймав. Хворів запаленням легень — уколи кололи. Щоб додому відправити нормальних, не хворих".
Військовий згадує також і про погодні умови у Сибіру:
"Бувало 43-47 градусів морозу. Нас на прогулянку водили раз на тиждень. Вибіжиш, постоїш трохи і назад. Ми там навіть годину не витримували. Хоча прогулянка могла тривати й годину".
За його словами, у камерах забороняли спілкуватися між собою, а світло не вимикали навіть уночі.
"Дивилися на стіл, читали. Якщо без дозволу книжку читали — покарання: відтискалися, присідали. За нами спостерігали через відеокамери. Телевізора в нас не було".
Підйом був о шостій ранку, після чого — зарядка, російський гімн і сніданок.
Листування та підтримка сім’ї
Важливою підтримкою для чоловіка залишалося листування з рідними.
"Я зрозумів, що на мене чекають, коли мені прийшов лист від сім'ї, від сестри".
Першого листа Анатолій написав дружині ще зі Старого Оскола. Згодом почав регулярно листуватися із сестрою. Каже: написав багато листів. Кожних чотири місяці мав можливість отримати листа. Останній був від сестри безпосередньо перед обміном.
На початку березня 2026 року Анатолій Бакоцький потрапив до списку на обмін. Спочатку полонених літаком перевезли до Підмосковʼя.
"У нас очі зав'язані були, руки зав'язані. В аеропорту ми сиділи з сьомої до восьмої вечора на морозі, на піддонах. Ноги позамерзали, сиділи в капцях літніх".
Потім вони летіли до Білорусі, а вже територією Білорусі військовополонених везли автобусом.
"У Білорусі нам їжу передали. Торбинку там дали нормальну. Підвезли нас до кордону з Чернігівщиною. Переїхали кордон і нарешті повірив, що я вдома".
За словами Анатолія Бакоцького, під час дороги він найбільше хвилювався, що обмін може знову зірватися. Думав, що, якщо по них не приїдуть, то, знову кудись назад розвернуть. Втім, цього разу все завершилося поверненням до України.
"Наші приїхали, нас забрали. І мене обміняли на моїй Чернігівщині. Дуже радий!".
Реабілітація та плани на майбутнє
Після повернення Анатолій проходив реабілітацію в Хмільнику Вінницької області. Там він зустрівся з іншими звільненими з полону військовими та намагався дізнатися про долю побратимів.
"Я знаю, що в полоні ще досі перебуває Синиця, мій старший сержант 405-го батальйону. Багато хлопців, з якими я сидів в загоні у Каменськ-Шахтинському вже обміняли. І з якими сидів в Удмуртії, вони вже тут, в Україні", — говорить Анатолій Бакоцький.
За три місяці вдома чоловік встиг побачитися з рідними та поступово повертається до звичного життя. Нині Анатолій планує оселитися в рідному селі Омелянів. Займається покупкою будинка. Попри пережите, головним для себе він називає те, що зміг повернутися додому.
"Дуже добре, що вдома! Сім'я лікує. Все чудово!".
Читати ще
Читати ще
Має 7 онуків, 7 правнуків та 3 праправнуків: 100-річний ювілей святкує Марфа Науменко із Чернігівщини
