Хоча б раз у житті кожен із нас потребував юридичної допомоги. Особливо часто люди звертаються до адвокатів.
Одним із представників цієї професії є Сергій Слєпченко, який із дитинства марив професією юриста й отримує справжнє задоволення від можливості допомагати іншим.
Якраз напередодні професійного свята – Дня юриста – вдалося поспілкуватися з паном Сергієм про адвокатські будні, шлях у професію і не тільки.
Сергію, звідки ви родом і хто вплинув на ваш професійний вибір?
Народився я в місті Городня 19 травня 1988 року. Навчався в Городнянській загальноосвітній школі. Через покоління я юрист. У мене бабуся була адвокатом, нотаріусом і суддею в радянські часи. Закінчила вона тоді інститут імені Дзержинського, зараз це Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого. Працювати юристом було її мрією. Тож до неї вона довго йшла і була дуже щасливою, що працювала за фахом.
Також у мене був чудовий класний керівник Михайло Федорович Лепень. Я до нього ходив займатися перед вступом в інститут. І бабуся, звісно, допомагала готуватися до іспитів. Вона дуже хотіла, аби я був юристом. На жаль, уже два роки, як її не стало.
Бабуся купила мені перший кодекс – Цивільний коментований. Вона завжди казала, що цивільне право – це одна з найскладніших галузей права. Бо стосується побутових питань життя.
То з дитинства ви вже знали, що хочете бути юристом?
Я хотів піти на військового юриста, але так склалося, що я вступив до Чернігівського державного інститут права, соціальних технологій та праці в 2005 році. У 2010 році його закінчив. Спробував вступити до Академії прокуратури, на жаль, не вдалося.
.
Після вишу пішли працювати за фахом?
Не одразу. Шлях до юриспруденції не був гладким. Поки шукав роботу за фахом, пробував себе в інших сферах. Збивав гроби на пилорамі, працював кредитним інспектором «Дельта Банку», видавав побутові кредити. Навіть підвищення мені обіцяли, але внутрішньо відчував, що то не моя справа. Перейшов до страхової компанії «Гарантія», там попрацював півтора року. Був першим юристом в АПТ-2528. Потім поїхав до Ялти, пропрацював в «Інтуристі» три місяці. І якраз почався Майдан. Я виїхав із Криму, повернувся до Городні. У рідному місті намагався трішки юридичні консультації надавати. Зареєстрував ФОП «Юридичні послуги», повісив вивіску «Юрист Слєпченко Сергій Анатолійович», вказав номери телефонів, аби люди знали, кому телефонувати. А в 2017 році я склав кваліфікаційний іспит й отримав свідоцтво адвоката.
Іспит склав із першого разу. І тоді ж змінив вивіску – в тому ж кольорі, але на ній вже написано «Адвокат Слєпченко Сергій Анатолійович». Я пишаюся своєю професією, тим, що я – адвокат.
За які справи ви беретеся як юрист і адвокат?
Беруся за різні справи. У Городні люди зазвичай із побутовими питаннями приходять. Сімейні, земельні спори, за межу, як-то кажуть, тощо.
Уже є досвід у кримінальних справах. Дуже багато справ про керування транспортним засобом у стані сп’яніння. Ось нещодавно була така історія: працівник поліції вважав, що людина перебуває в стані наркотичного сп’яніння через почервоніння очей. А це просто була звичайна особа, яка 12 годин працювала зі зварювальним апаратом і через це й було почервоніння очей. І саме тоді ця людина їхала додому, бо в дружини і дитини ковід, і треба було відвезти їм ліки.
Але дійсність така, що не всім будеш милий і не всі справи можна виграти. Є такі справи, що були й програні. І з цим нічого не вдієш. Або судова практика змінилася, або тебе хтось не дослухав. От у мене було фактично дві однакові справи щодо земельних питань, але одну справу виграв, а іншу – програв.
За що ви любите свою професію?
Це поклик душі. За можливість допомагати людям, часом навіть безкоштовно, і люблю.
Що потрібно, окрім ґрунтовних професійних знань, аби бути хорошим юристом?
Треба любити читати і багато читати, зокрема художньої літератури. Бо на роботі маємо справу з багатьма документами.
Я взагалі читати люблю з дитинства. Улюблені автори – Булгаков і Шевченко, дуже вірші Кобзаря люблю. Зараз осилюю «Капітал» Маркса, а ось нині популярна книжка «Атлант розправив плечі» якось не заходить.
Яких професійних висот у кар’єрі вам хотілося б досягти?
В Америці ти не можеш стати суддею Верховного Суду, поки не побув адвокатом. І одна із перспектив, яку я розглядав би – це стати суддею, хоча б районного суду. Хоча б на завершенні кар’єри попрацювати.
.
Як проводите час поза роботою?
Маю сім’ю – дружина Наталія і п’ятирічний син Роман. І він, коли приїжджає до мене на роботу, завжди хоче направити в суд комусь документи. Каже: «Тату, направ у суд документи». Відверто скажу, що я не бажав би йому долі юриста, бо професія дуже складна. Пропускаєш усі справи крізь себе і часом навіть за то коштів не заробляєш. Адже люди телефонують і запитують: «Чи можна проконсультуватися?». Звісно, але що з них візьмеш? Певна річ, що нічого, і таких людей по кілька на день можуть зателефонувати. То нехай син йде в іншу професію, де спокійніше і заробітки вищі.
Чи маєте захоплення?
Так, це футбол. Я його і дивлюсь, і граю. Я – вболівальник «Динамо Київ» і чернігівської «Десни». А як приїжджаю до Городні, із трішки молодшими хлопцями бігаємо з м’ячем у вихідні. Також граю у футбол онлайн.
То футбол допомагає вам відновлювати свій емоційний стан після важкої праці?
Якоюсь мірою – так. А взагалі хотів би порадити колегам ходити до психолога. Я сам хочу це робити, аби вибалакатися, і щоб професіонал щось порадив, зокрема в питаннях емоційного вигорання. Бо на роботі купа негативної інформації про вбивства, розлучення або якісь господарські спори. З позитивом же ніхто не йде. З добрим і світлим у роботі майже не стикаєшся. Емоційно це тяжко. спустошення настає. Тож треба йти до психологів, аби не переносити цей тягар на родину.
Нині пан Сергій живе з родиною в Чернігові, але кілька днів на тиждень все одно проводить у Городні. Каже, що не може покинути рідне місто, бо воно і тамтешні люди, ніби рідні. Тож допомагатиме їм і надалі.
–
Спілкувалася Ірина Осташко
