У Носівській громаді — визначна подія періоду війни: громала вітала на рідній землі земляка, Ярослава Сороку, який повернувся з російського полону на свою малу батьківщину. Про це повідомляє пресслужба Носівської міської ради.
На площі перед адмінбудинком зібралися носівчани, міський голова Володимир Ігнатченко, який привітав Ярослава на рідній землі, вручивши йому Державний Прапор України, заступник міського голови Вікторія Вершняк – квіти. Прийшла мама Валентина, дружина Ірина, рідні, близькі, знайомі, друзі, розділити цю радість всією громадою.
Міський голова також передав земляку обереги та дитячі малюнки, які виготовили вихованці ЦДЮТ для воїнів.
Новина про звільнення нашого земляка 26 квітня 2023 року стала для всіх нас радісною і хвилюючою.
Ярослав вже мав військовий досвід, захищаючи Україну в зоні АТО. З початком повномасштабного вторгнення був мобілізований у березні 2022 року і потрапив служити у славнозвісну 95- ДШБ гранатометником.
Його підрозділ виконував завдання на Харківщині. Позиції змінювались одна за одною, адже квітень — 22 був пекельним і для ворогів, і для наших хлопців. 6 квітня Ярослав і ще четверо військовослужбовців потрапили в полон. Серед полонених було троє військових з Носівки. На сьогодні, двоє вже звільнено з полону через обмін. Це Ярослав Сорока та Василь Дідиченко.
Зрозуміло, що перебуваючи в нелюдських умовах, нашим хлопцям довелося не просто проходити обстеження лікарями, а й лікування та реабілітацію в медичних закладах.
Після зустрічі на площі, розмову продовжили у кабінеті міського голови у колі з рідними та представниками влади. Звісно, пройшовши через горнило знущань росіян у тюрмах, відчувається, як непросто буде повертатися до мирного життя. Ярослав отримав відпустку і продовжить лікування.
Найбільше ж радів приїзду татка його головний мотиватор, який не давав йому зламатися у найважчі хвилини перебування у російських катівнях,- це син Нікіта. Здається, що своєю безпосередністю малий заряджав кожного присутнього позитивом і вірою, що все буде добре.
Розмова насправді була непростою для всіх. Бо те, через що довелось пройти Ярославу за рік і 20 днів полону, не зітреться з пам’яті, в крайньому разі скоро.
Бо дійсно, це була справжня каторга, сучасний концтабір, де кати, які щодня били, знущалися всіма методами, притаманними фашистам, відчували себе мало не месією на землі,які рятують і захищають.
Відразу, як їх взяли в полон, тримали в окупованому Ізюмі, потім –у Донецьку, далі перевезли в старий оскол, потім була колонія в тулі, далі – поляна. Про це він дізнавався вже після прибуття. Адже полонених перевозили в мішках на голові та кайданках, гелікоптерами, погрожуючи щоразу просто викинути під час польоту.
У камері, розрахованій на 10 чоловк, перебувало 24 полонених. Підйом о 6-й ранку,16 годин стоячи, під забороною навіть присісти, від цього дуже набрякали та боліли ноги. Тричі в день давали пити, харчували тим, що важко назвати їжею, природні потреби дозволяли справити двічі в день… Останні два місяці не давали митися. Били постійно, часто використовували електрошокер. Крім того, постійно принижували, ламали морально, змушували співати гімн росії тощо. Не дозвволяли спілкуватися між собою, інакше карала всю камеру…
За час перебування в полоні Ярослав схуд на 26 кг, «заробив» собі купу хвороб, які потребують лікування.
Але це все вже можна пережити, головне, що живий і вирвався з того пекла на землі, яке створюють полоненим українцям рашисти.
Найбільшою проблемою у його ситуації було те, що Ярослав не був офіційно підтверджений полонений. Фактично, його підтвердження відбулося у день обміну.
Ярослав розповідає, що у кожній катівні поміж військових полонених українців багато цивільних, про обмін яких взагалі мова не ведеться.
У Ярослава російське пекло тепер позаду. Він прагне повернутися до звичного життя, бути поруч з дружиною, сином, рідними. Але спочатку лікування, а далі… життя без повертань у болючу і важку пам’ять про полон…
