Напередодні великого вторгнення Сергій працював за кордоном, був водієм великовантажних автомобілів. Об’їздив усю Європу. Кар’єра складалася вельми успішно. Для нього та його родини був відкритий шлях для переїзду до Канади, але він обрав шлях воїна. Початок великої війни Сергій зустрів у Франції.
– Мені жінка зателефонувала, а жінка у мене живе в Чернігові. Вона зателефонувала о третій чи четвертій ранку. Я на той період часу був у Франції. Вона каже, що почалася війна. Я кажу: «Як це – почалася війна?!». «Ну, отак, нас обстрілюють». Я ухвалив рішення. На початку було дуже багато пацанів, яких я дуже гарно знав і вони знали мене. Коли я сказав, що буду їхати в Україну, то чоловік 15 чи 20 погодилися їхати зі мною. Але коли на третій день у засобах масової інформації було повідомлення про те, що вороги, починаючи із Сум, дійшли до Києва, то більшість водіїв, які вже мають вік 40–50 років, завагалися. Я шефу сказав, що буду їхати. Зі мною ніхто не поїхав, хоча всі збиралися. Шеф мене викликав до себе в кабінет і каже: «Ти розумієш, що твоя поведінка може мені зараз зруйнувати бізнес?». Я кажу: «Ти розумієш, що у мене там сім’я? У мене там дружина, у мене там донька, у мене батьки, у мене всі рідні».
– Можна було забрати родину до Польщі, але я розумів, яке буде ставлення, розумів, що буде складно. Донька запитувала у мами: «Чому Сергій не їде?». Вона каже: «Та він їде! Розумієш, це ж великий шлях треба проїхати». Основною причиною повернутися в Україну стало внутрішнє переживання. Було внутрішнє бажання, бо я не зможу далі жити в Європі, знаючи, що покинув батьків, дружину, сім’ю. Мене ніхто не підтримував у рішенні повернутися назад, крім дружини. Батьки говорили: «Тебе уб’ють! Залишайся там. Тебе застрелять. Не пропустять».
Пропозиція начальника перевезти родину до Польщі не вплинула на рішення Сергія повернутися в Україну. Знайомі земляки та місцеві поляки надали гуманітарну допомогу. Деяке спорядження довелося докупити в магазинах.
– Поляки дуже гарно ставилися до нас у цій ситуації. Вони підтримали Україну на початку.
Дорога на рідну Чернігівщину через усю Україну була непростою.
– Там я вже побачив перші прильоти. Там були зруйновані хати. Стояла, їздила бронетехніка, вже пацани стояли заряджені, з автоматами, з кулеметами, в брониках. Доїхав. Все добре. Коли я вже приїхав до сім’ї, додому, до батьків, зрозумів, яке жахіття робиться в самому місті.
Щодо подальшої долі, приятель Сергія з поліції запропонував йому звернутися до адміністрації Ніжина. У результаті він займався перевезенням гуманітарної допомоги між областями в той час, коли інші водії відмовлялися сідати за кермо. У цей час «Гімлі» чим міг намагався допомагати військовим. Тоді ж зустрів давнього друга, який уже служив у ЗСУ. Це стало початком нового етапу в житті Сергія.
– Зателефонував друг і питає, чи я вдома. Запитав, чи я повернувся, чи ще не виїхав. Сказав, що повернувся. На що він: «Красень. Ми їдемо до тебе». Я кажу: «До кого, до мене?». «Ми мобілізувалися добровільно, їдемо до тебе в місто». Створювався 30-й окремий стрілецький батальйон. Там багато з Чернігівської області, багато із Сумської області. Я їм возив гуманітарну допомогу, поки вони стояли під містом, а потім вони перейшли на Сумщину. Коли перший раз приїхав до них, то я вже розумів, що, мабуть, піду сюди. Коли другий раз приїхав – це вже було остаточне рішення. Просто не знав, як дружині сказати. Перед самим виїздом сказав, що я прийняв рішення: піду служити до Андрюхи, до свого побратима, на Сумщину.
Згодом «Гімлі» служив на Сумщині у складі 30-го окремого стрілецького батальйону. Наприкінці 2022 року підрозділ розформували, а особовий склад потрапив до 117-ї окремої механізованої бригади.
– Ми існували вісім місяців, а потім нас перевели вже сюди. Ми цим складом, шість-сім чоловік, пішли в протитанкісти. Ми займалися на полігоні окремо від інших підрозділів. У нас був головний сержант, який створив цей підрозділ. Це була машина для мотивації! Згодом, перших місяців три, батьки не знали, що я на Запоріжжі. Знала тільки дружина. Але вони щось підозрювали. Перший вихід – то ми нічого не зрозуміли. Ми пів дня тягали ту «Стугну». Важко було знайти взаємодію з кимось, знайти на полі бою когось. Я був командиром відділення.
Далі тривали важкі бої. Моральний стан хлопців був на межі.
– Говорю хлопцям, що треба виконати завдання. Почався дощ, ми всі стали мокрими, і було прийняте таке рішення: «Хто готовий далі йти – збираємося з думками і йдемо на точку!». Я йшов попереду, вони йшли за мною. Вночі ніхто не спав, бо спати, коли почалися обстріли, було неможливо. Ми намагалися копати вночі. Ти вранці дивишся – таке щось мізерне викопав. Того ж дня ми знищили танк. Ми удвох із головним сержантом другого взводу взяли «Корнет». Рушаємо на висоту, ставимо, будемо робити постріл. Цей перший постріл – це було влучання. Танк загорівся.
Підрозділ пережив багато складних моментів: поранення, евакуацію на пошкодженому мотоциклі суміжного підрозділу. Хтось досі продовжує бойову роботу на лінії фронту.
– Я не обирав собі цей шлях, я не прагнув якогось кар’єрного зростання, тобто так співпало. Заради підрозділу я готовий служити. Коли війна скінчиться, все одно треба буде відновлювати армію, набирати регулярну, професійну, то я, чесно кажучи, у подальшому в цивільному житті себе просто не бачу. Я вбачаю своїм обов’язком навчити майбутнє покоління. Я обов’язково передам увесь той бойовий досвід, який отримав, відчувши це на стані пацанів – моральному, фізичному і всьому іншому. Найголовніше – це вмотивувати людей. Не може людина командувати бригадою, підрозділом, ротою, відділенням, не будучи безпосереднім учасником бойових дій. Це основний критерій. Якщо він із самого низу відчув, що це таке, то він і ті, хто пережив подібний досвід, будуть ставати на посади й у першу чергу берегтимуть особовий склад і прийматимуть рішення, бо вони знають, як це.
Відділення комунікацій 117 ОВМБр
