22 березня 2023 року небо у Чернігові плакало цілий день. До будинку Наталі Костюк зайшло п’ятеро людей у військовій формі. Жінка стала під стіною, підсвідомо шукаючи хоча б якоїсь опори. Поволі перевела погляд на медика: він тримав склянку, із якої пахло валеріаною та м’ятою. У передчутті лиха серце калатало так, наче ось-ось пережене звук. У вухах гула слизька мерзенна тиша. «Котрий?», – зібравши рештки сил, наважилася розбити її Наталя Федорівна. «Оба», – нагнувши голову, промовив один із військових…
Так жінка почула, що в один день на Сході України загинули її син та онук – Олександр і Дмитро Костюки.
Між батьком та сином був міцний зв’язок
На столі у кутку кімнати лежить синьо-жовтий стяг. На ньому – фотографії двох усміхнених чоловіків у військовій формі. Біля них – свічка, солодощі, гілочки верби, троянди і конвалії. Для Наталі Костюк це місце стало особливим. Тут зберігається пам’ять про її сина Олександра й онука Дмитра.
Цей дім на східній околиці Чернігова пам’ятає багато щасливих моментів. Колись тут лунав веселий сміх синів Наталі – старшого Сергія та молодшого Сашка. Сюди вони привели невісток, тут народилися їхні діти. Тут минуло все життя.
Наталя Костюк 40 років працювала технічкою в школі №21. Там свого часу навчалися її сини, а потім старші класи закінчував і онук Дмитро. У березні 2022-го під час бойових дій у Чернігові росіяни скинули на школу бомби. До 50-річного ювілею заклад не дожив рік.
«Ви знаєте, мені ніколи не було соромно за моїх хлопців. Що Саша, що Сергій, що Дмитро… Вчителі казали, що мої діти якісь несучасні: чемні, приязні, таких уже немає. Завжди питала у вчителі, як оцінки у синів. А Дмитрик – то онук, його балувала, в їдальні булочки купувала. Він з дитинства солодке любив», – з теплою від спогадів посмішкою згадує Наталя Костюк.
Сашко змалку проявляв хист до техніки. Це спадкове: дід і батько були водіями. Тому хлопець після школи пішов вчитися до Дегтярівського професійно-технічного училища. Потім служив у армії в Президентському полку. Демобілізувався, одружився. Олександру був 21 рік, коли в нього народився Дмитро. Попри юний вік, Сашко проводив із сином весь вільний час. Здавалося, наче на землі втілилася частина його душі, таким міцним між ними був зв’язок.
Молода родина жила в будинку пані Наталі. Олександр працював водієм на маршруті №30, потім – на рейсі «Чернігів – Київ». Згодом розвозив хліб у дитячі садочки та магазини на Чернігівщині.
За словами матері, особисте життя Олександра не було простим. Тому коли Дмитро закінчив школу, батько забрав його в Київ. Чоловік влаштувався там водієм міжнародних пасажирських перевезень, часто їздив у відрядження за кордон. А Дмитро заочно навчався в Транспортній академії України і працював помічником кухаря в грузинському ресторані.
«Дімку там цінували, згодом він навіть шеф-кухаря деколи заміняв. У нього хист до кулінарії з дитинства. Пам’ятаю, у 9 класі він на 8 березня дівчатам випікав бананові торти. Він у всьому був талановитий. Коли інші діти у батьків просять гроші на розваги, Дімка після школи сам заробив на ноутбук, обладнання. Він збирався озвучувати комп’ютерні ігри, програми якісь писав. Цікавився технологіями», – розказує бабуся.
А потім почалася пандемія коронавірусу, і батько з сином повернулися до Чернігова.
Олександр влаштувався працювати на СТО. А Дмитро взяв академвідпустку і пішов в армію: хотів служити з ровесниками. Так сталося, що він потрапив туди ж, де свого часу проходив строкову батько. Навіть казарми поряд стоять. Це не вперше і не востаннє життя втілювалося однаково у Сашка й Дмитра.
З армії хлопець повернувся восени 2021-го. У знайомих він навчився ремонтувати телефони та іншу техніку. Почав цим займатися, відкрив ФОП.
Підбитий літак летів прямо на хлопців. У 20-річного Дмитра з’явилася сива цятка
Олександр припускав, що почнеться повномасштабна війна. Однак він завжди був налаштований позитивно. Казав рідним: «Чого переживати? Як прийдуть, так і підуть». Чоловік звик вирішувати проблеми, коли вони виникають, а не хвилюватися завчасно.
«Із перших днів війни я здогадалася, що хлопці підуть. По вулиці слух пройшов, що зброю у Зеленому гаю роздають, добровольців записують. Я бачу, вони ходять тут, кучкуються, шепочуться… Думаю, точно на війну зібралися», – згадує Наталя Федорівна.
Дмитро першим сказав батькові, що піде у військкомат. Олександр порекомендував долучитися до територіальної оборони, щоб служити разом. Бо цього ніхто гарантувати не зможе, якщо піти до ТЦК.
«Сашко казав мені: «Ти розумієш, Діма піде… Я самого його не відпущу. Ти маєш тут залишатися, бо мама, діти». У нас вдома 12 людей жило під час облоги міста, з них четверо – дітвора: двоє – моїх і двоє – друзів. Також брат привіз цивільну дружину, бо їхній район сильно обстрілювали», – каже Сергій.
Наприкінці лютого Сашко та Дмитро долучилися до територіальної оборони Чернігова. Чоловіки просто підійшли до військових і спитали, чи можуть якось допомогти.
«Це був кінець лютого. Ми тоді стояли на Забарівці, Масанах (мікрорайони Чернігова. – Авт.) Я побачив двох хлопців: у обох бороди, арафатки. Питаю: «Це хто?». А мені кажуть – Саїд і його син. Це прізвисько Сашка ще з цивільного життя. Я познайомився.
Виявилося, гарні хлопці, позитивні, усміхнені. Сашко врівноважений, спокійний, Дмитро постійно в навушниках і в телефоні», – згадує першу зустріч побратим Володимир Вертебний з позивним Китаєць.
Згодом тероборона перемістилися в іншу частину міста – промзону КСК. Неодноразово хлопці потрапляли під обстріли, але завжди трималися і були позитивними. Вдома про пережите не говорили.
«У Саші, що не спитай, завжди: все добре. Я до Дімки: ну ти розкажи, як ви там. Я ж бачила, як обстрілювали той район, де ви були, як там палало. А Діма теж з посмішкою: «Ну що, бабушка. Обстрілюють, сидимо в коридорі, хтось сміється, хтось матюкається, хтось молиться, у кожного своя реакція», – каже Наталя Костюк.
Найстрашніше, про що розповідав Дмитро, – це підбитий літак. Коли українські військові поцілили в нього, він летів низько, некеровано, здавалося, впаде прямо на хлопців. За словами бабусі, після того випадку на голові у 20-річного Дмитра з’явилася сива цятка.
Уважність Саїда рятувала життя побратимам
Побратими кажуть, що з Костюками можна було йти на будь-яку справу. Сашко був спокійний, прораховував усе наперед. На кожній позиції він дивився, куди можна сховатися, якщо раптом буде обстріл. Його уважність неодноразово рятувала життя друзів.
«Якось заходить наш побратим і каже: «Саїде, ти мені сьогодні другий день народження влаштував». А перед цим Сашко приїжджав на блокпост, розчистив яму в гаражі і сказав ховатися туди у випадку обстрілу. А хлопців тоді «Градами» накрили. Та яма і врятувала. Отаким він був», – ділиться побратим Костюків Володимир Скорина.
Після звільнення Чернігівщини чоловіки продовжили служити. Вони вивчилися на інструкторів і тренували військових на полігоні.
«Дімка розказував, як читав лекції 50-річним чоловікам. Бувало, притягне у двір техніку, розбирає, складає. Каже: бабушка, я маю знати, як це робиться. У нього золоті руки були. Із служби йде, повний рюкзак телефонів, рацій, ноутбуків: все ремонтує», – згадує бабуся.
А Сашко придбав другу автівку. Стару віддав Дмитру: той навіть закінчив курси в автошколі, купив мотоцикл, про який так давно мріяв. Але отримати водійське посвідчення не встиг: прийшла команда їхати на Схід.
«Ми мали вирішувати, хто їде, а хто – ні. Хтось із Костюків міг залишитися, бо одна родина. Я подзвонив Саїду, кажу, хтось із вас може не їхати. А він мені: «Я Дімку самого не відпущу, а Дімка теж не хоче, щоб я без нього їхав», – пояснює Китаєць.
Чоловіки ухвалили це рішення самостійно, з родиною не радилися. Наталі Федорівні та Сергію сказали, що їдуть на полігон у Черкаси. Про те, що хтось із Костюків міг залишитися вдома, родина дізнається вже на їхніх похоронах.
12 грудня 2022 року Олександр і Дмитро Костюк вирушили на Схід у складі роти вогневої підтримки 167-го батальйону 119-ої бригади ТрО.
Як загинули Костюки: версія побратимів
На Луганщині було гаряче. Обстріли тривали майже цілодобово. До лінії фронту від місця дислокації військових було лише 3 км.
Чоловіки охороняли позиції в навколишніх селах. Одна з найближчих до ворога була у Білогорівці, там росіяни стояли за 300 м. За словами військових, іноді було чути, як вони розмовляють.
«Ми чергували на позиціях у різних селах, охороняли їх від ворога. І ось 19 березня у Білогорівку мали їхати Саїд із сином і Китаєць, до цього там побув кожен із нашої роти. Я був там раніше, одним із перших. Тому перед від’їздом хлопців ми розмовляли про ті позиції. Я розказував, де там і що, яка місцевість, ми все розібрали, обговорили. Не було жодного передчуття, що може щось трапитися», – розказує Володимир Скорина.
Ввечері перед від’їздом Олександр подзвонив мамі. Сказав, що в найближчий тиждень з ним не буде зв’язку, бо їде в глухе село.
«Я давно здогадувалася, що він на Сході. Ми часто зідзвонювалися, списувалися. Коли він прислав фото, я по місцевості бачу: то не Черкаси. Або весь в екіпіруванні стоїть, окопи не такі, як на полігоні… Весь той час, поки їх не було, під серцем щось мліло. Але того вечора, 19 березня, нічого лихого я не відчула», – згадує останню розмову з сином Наталя Костюк.
Озираючись назад, побратими кажуть, що у день їхнього від’їзду все йшло не так. Вперше за службу Дмитро спізнювався. Він не встиг щось доробити, хоча досі все виконував вчасно. Потім у Білогорівці водій повернув не туди: військові їздять у темряві із вимкненими фарами.
«Ми приїхали 19 березня ввечері на базу. Командир каже: Костюк один – на одну позицію, Костюк два – на другу, мене – на третю. Саня каже: я з сином на одній позиції буду, ми завжди разом. Той погодився. І їх поставили на «Депутат». О 3 годині ночі вони разом із ще одним військовим – нацгврадійцем – заступали на чергування», – згадує Китаєць.
За словами військових, позиція була дуже незручна. Сховатися від обстрілу там не було де. Перед окопом – порослий колючками рівчак, з одного боку – поле, з іншого – насип. Підійти росіяни могли тільки вздовж того рівчака, а він погано проглядався з окопу.
О 8 ранку військових у Білогорівці підняли за тривогою. Що саме сталося в окопі Олександра та Дмитра – точно невідомо, свідків тому немає. Але військові так відтворюють події того ранку.
Ворог почав обстрілювати позицію з мінометів та артилерії. Потім по рівчаку повзли росіяни. Олександр, імовірно, сказав Дмитру спуститися вниз, можливо, хлопець уже був поранений. У рацію чоловік крикнув: «Нас беруть!». І зв’язок перервався. Хлопці до останнього тримали позицію, але після обстрілу, підійшовши майже впритул, росіяни закидали Костюків гранатами. Усього на штурм ішло 8 окупантів.
Українські захисники дали ворогу бій. Вони відбили позицію за 1 год 10 хв після захоплення. Вбили двох росіян і щонайменше одного поранили.
Коли знайшли тіла, то у Дмитра на лівій руці не було двох пальців, відірвана ліва стопа. На обличчі – вираз болю. Бушлат Олександра – вщент посічений уламками. Ліва стопа зламана в тому ж місці, де у Дмитра її не було. За словами побратимів, на тілах Костюків не було кульових поранень, отже, їх не добивали: коли росіяни зайшли на позицію, хлопці вже були мертві.
«22 березня тіла Сані та Діми повезли в Краматорськ. Попросили затримати їх там на добу, щоб ми могли попрощатися. Не знали, чи встигнемо на похорони в Чернігів. Нас мали відпустити додому ще в лютому, але ротацію затримали. Виходить, хлопці загинули перед самим виїздом», – ділиться Скорина.
При згадці про це чоловіки ледь стримують сльози. Кажуть, що найважче було бачити порожні ліжка хлопців, збирати їхні речі…
«Оте «оба», як відлуння, у голові досі озивається»
Наталі Костюк про смерть сина та онука повідомили 22 березня.
«Боже, як це страшно почути оте «оба». Я, як стояла, так і посунулася стінкою вниз. Не знаю, як і що я кричала. Оте «оба», як відлуння, у голові досі озивається», – ридаючи, каже Наталя Костюк.
Тіла військових привезли до Чернігова через шість днів після того, як матері повідомили жахливу звістку. А 29 березня було поховання. Вся вулиця, де жили хлопці, стояла на колінах, коли з хати виносили труни. У Катерининській церкві, де відспівували героїв, не було вільного місця, люди стояли надворі. Обох Костюків поховали на кладовищі Яцево…
Зараз рідні та побратими відвідують могили хлопців. А мама з маленькими онуками – дітьми старшого сина Сергія – щоранку о 9 годині згадує Сашка та Дмитра у пам’ятному куточку в своєму домі.
Хоча, насправді, згадує щомиті. Адже тут усе промовляє про них. У дворі досі стоїть автомобіль Сашка – його побратими пригнали зі Сходу. Військові речі хлопців лежать у кімнаті просто на ліжку. Їх дуже багато, і рідні поки не мають моральних сил впорядкувати все. У телефоні Наталя Федорівна зберігає переписку із сином та онуком…
«Я часто плачу. Усе про хлопців нагадує. Тут їхні речі, фотографії, місця, де вони любили відпочивати… Плачу, коли бачу людей у формі. Коли приходжу у військкомат, а там матері та батьки з пайками й трояндами… Я ж знаю, до чого ті троянди», – крізь сльози розказує Наталя Костюк.
Аби бабуся не почувалася самотньою, в хаті з нею ночують молодші онуки. Їхній сміх наповнює ці стіни життям і нагадує, що, попри все, воно триває…
Авторка: Наталія Найдюк
