24 серпня Україна відзначає найбільше державне свято — День Незалежності. Цей день встановлений на честь виняткової історичної події — ухвалення у 1991 році Верховною Радою Української РСР абсолютною більшістю голосів Акта проголошення незалежності України. Відтоді розпочався відлік нового етапу розвитку сучасної демократичної держави.
Разом із тим, 24 серпня 1991 року відбулося відновлення державної незалежності України. Цей акт увінчав тривалий шлях Українського народу до самостійності. Він спирався на Декларацію про суверенітет 16 липня 1990-го, а підтверджений був Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року.
Основні етапи відновлення незалежності
Незалежність і воля для українців завжди були основоположними цінностями. Вони спонукали до боротьби і давали силу залишатися собою в часи бездержавності. Найвищий вияв свободи поневоленого народу — здобуття незалежності для творення власного майбутнього.
Проголошення незалежності 24 серпня 1991 року стало логічним завершенням українського державотворення. Тож, відзначаючи 35-ту річницю ухвалення Акта, вшановуємо всі попередні етапи становлення української державності та акцентуємо на тому, що відбулося саме ВІДНОВЛЕННЯ, а не лише проголошення незалежності. Чому відновлення…
У ХХ столітті першу незалежність України проголосила Українська Центральна Рада 22 січня 1918-го IV Універсалом. Тоді держава проіснувала три роки у безперервній боротьбі за збереження. Вже тоді Україна мала всі ознаки держави: територію, окреслену кордонами, герб, військо, грошову систему, мову, дипломатичні відносини з іншими державами.
З багатьох причин, передусім зовнішню агресію, незалежність не вдалося втримати. Однак пам’ять про те, що «своїй хаті своя й правда, і сила, і воля» надихала на продовження визвольної боротьби.
Так, у березні 1939-го закарпатці вибороли та проголосили незалежність Карпатської України. Відчайдушна боротьба з угорськими окупантами — безпрецедентний приклад опору агресору напередодні Другої світової війни. Українці Закарпаття першими у міжвоєнній Європі мобілізувалися на збройну відсіч агресії союзників Німеччини.
У червні 1941 року у Львові, відстоюючи засади державності, представники ОУН (б) проголосили Акт відновлення Української Держави. Це продовжило тяглість боротьби за незалежність.
У ХХ столітті українці не полишали боротьби за здобуття свободи і врешті Актом 24 серпня 1991 року її остаточно утвердили.
Здобуття державності — це результат не лише тривалої збройної боротьби, а й творчих зусиль багатьох українців: політиків, меценатів, публіцистів і митців, чия діяльність наблизила здобуття або відновлення незалежності України, творила і зберігала дух свободи в українському суспільстві.
Проголошення незалежності України 1991 року відіграло вирішальну роль у розпаді СРСР і остаточній ліквідації комуністичної тоталітарної імперії.
Сьогодні незалежність України — запорука вільного розвитку держав і народів Європи. Вона є головною перешкодою для російського імперіалізму, який намагається політично, економічно та духовно поглинути Україну і розділити Європу на сфери впливу. Вільна українська держава, активне й відповідальне громадянське суспільство та потужний Сектор безпеки та оборони — це той фундамент, що захищає права людини та гарантує всім українцям гідне майбутнє.
Як українці проголошували незалежність УНР у 1918 році?
Завершення Першої світової війни увінчалося створенням на руїнах колишніх імперій низки незалежних національних держав у Східній Європі. Серед поневолених народів, що піднялися тоді на боротьбу за самостійність, були й українці.
17 березня 1917 року в Києві громадські та політичні сили створили Українську Центральну Раду, яка поступово перетворилася на парламент Української Народної Республіки. 23 червня того ж року Центральна Рада першим Універсалом проголосила автономію України і закликала створювати українські органи влади на місцях, а 28 червня створила Генеральний Секретаріат — перший український уряд.
Події в Москві та Петрограді — Жовтневий переворот, повалення Тимчасового уряду, формування Ради народних комісарів — принесли більшовицьку загрозу для України. Це підштовхнуло Центральну Раду до подальшого оформлення держави. 20 листопада 1917 року ІІІ Універсалом вона утворила Українську Народну Республіку.
Тим часом більшовики прагнули встановити контроль над Україною і розглядали Центральну Раду як серйозного конкурента у боротьбі.
17 грудня Рада народних комісарів висунула ультиматум: дозволити переміщення більшовицьких військ із фронту на Дон і взагалі відмовитися від утворення Українського фронту. Українці відхилили вимоги і звинуватили Петроград у розпалюванні ворожнечі. Раднарком тоді оголосив, що вважає Центральну Раду «в стані відкритої війни проти совєтської влади в Росії і на Україні».
7 січня 1918 року більшовики оголосили загальний збройний наступ на Україну. На середину січня вони встановили контроль майже на всьому Лівобережжі. Готувалися виступати на Київ, одночасно підбурювали «робітничі повстання» (найзапекліше відбулося на заводі «Арсенал»).
Бойові дії в Києві спонукали Центральну Раду остаточно визначитися з незалежністю. Як сказав Микита Шаповал на засіданні українського уряду 8 січня 1918 року, «раз армії нема, а треба боронити Україну, то єдиний вихід — проголошення незалежної України, що дасть можливість стати твердо на міжнародній арені і приступити до організації нової фізичної сили».
Це відбулося 22 січня 1918 року на закритому засіданні Малої ради (постійний робочий орган УЦР, який діяв між її пленарними засіданнями). На обговорення винесли три проєкти: Михайла Грушевського, Володимира Винниченка та Микити Шаповала, але врешті виробили спільну редакцію.
Проголошенню IV Універсалу передував виступ голови Української Центральної Ради Михайла Грушевського: «Високі збори!.. Народ наш прагне миру. І Українська Центральна Рада доложила всіх зусиль, щоб дати мир негайно. Але петроградське правительство, Совіт народніх комісарів, оголошує нову «священну війну», а з другого боку, це правительство насилає своє військо, червоногвардійців та більшовиків на Україну… Щоб дати нашому правительству змогу довести справу миру до кінця і захистити від усяких замахів нашу країну, Українська Центральна Рада постановила не відкладати до Установчих зборів ті справи і в цій цілі Українська Рада вже з 9 січня відбувала перманентне, безперервне засідання аж до цього часу і постановила важну річ — видати оцей Універсал».
Голосували за епохальний для України документ поіменно. Із 49 членів Ради «за» було 39, «проти» — 4, «утрималося» — 6 осіб. Текст IV Універсалу датований 22 січня 1918 року.
Документ містив чотири головні положення:
- проголошення самостійності Української Народної Республіки;
- доручення Раді Народних Міністрів укласти мир з Центральними державами;
- оповіщення оборонної війни з більшовицькою Росією;
- декларування основ внутрішнього соціально-економічного будівництва й окреслення заходів для припинення війни з Центральними державами.
Таким чином, уперше в XX столітті Україна проголосила незалежність. Постала держава, яка протягом трьох наступних років не припиняла боротьби за власне існування. Українцям вдалося утвердити державні кордони, мову, гроші, символіку (герб, гімн і прапор), збудувати національне боєздатне військо, добитися визнання світової спільноти.
Водночас розпад Австро-Угорської монархії відкрив шлях до самостійності українців Галичини — східної частини австрійського коронного краю. 1 листопада 1918 року вони підняли у Львові повстання (згодом назване «Листопадовий чин» або «Листопадовий зрив»), внаслідок якого проголосили українську владу в краї. 13 листопада затвердили Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, запровадивши назву нової держави — Західноукраїнська Народна Республіка.
22 січня 1919 року, на річницю проголошення незалежності Української Народної Республіки на Софійському майдані в Києві урочисто об’єдналися в єдину незалежну державу УНР та ЗУНР.
Незалежність 1939-го. Карпатська Україна
1938 року Чехословаччина передала Судетську область Німеччині (за Мюнхенською угодою) і частину території — Угорщині (за Віденським арбітражем). Ситуацією скористалися словаки та закарпатські українці, які домоглися створення національних автономій. Уряд Карпатської України переїхав із Ужгорода до Хуста та почав державне будівництво. У березні 1939-го Німеччина захопила решту Чехії, а Словаччина проголосила самостійність.
15 березня незалежною державою стала і Карпатська Україна. На засіданні Сойму Карпатської України таємним голосуванням депутати ухвалили два закони, які мали статус конституційних і визначали форму нового державного утворення. Зокрема, підтверджували, що Карпатська Україна є незалежною державою, республікою на чолі з президентом, обраним Соймом. Державною мовою Карпатської України проголошувалася українська. Державним прапором затвердили національний синьо-жовтий прапор, а гербом — сполучення крайового герба (червоний ведмідь й чотири сині та три жовті смуги) з національним (тризуб Володимира Великого з хрестом на середньому зубі).
Державним гімном оголосили національний гімн «Ще не вмерла Україна». Президентом новоствореної української держави обрали Августина Волошина. Про прагнення до незалежності краю він наголосив ще у січні 1939 року в інтерв’ю «Про актуальні проблеми Карпатської України»: «Ми хочемо жити своїм власним життям, своєю українською культурою і, захищаючи послідовно та твердо своє, ми не відцураємося від шанування духовного багатства інших.<…> Будуємо нову Карпатську Україну та її головне місто, яким правдоподібно буде Хуст. Ведемо вже переговори про побудовання біля ста помешкань для державних службовців. Побудуємо там палац уряду, університет, катедралю, домівки для студентів, музей, український народний театр. Буде це модерна дільниця з широкими вулицями. У наступному році з весни розпочнемо будувати залізничну лінію».
У день проголошення незалежності Карпатської України (15 березня 1939-го) з мовчазної згоди Гітлера на край напала Угорщина. На захист землі від окупантів стала Карпатська Січ. Проте вже 18 березня ворог захопив майже всю Карпатську Україну. Осередок української державності був знищений, однак українці на Закарпатті першими у міжвоєнній Європі чинили збройний опір союзникам Німеччини.
Друга світова. Від ідеї до боротьби
Одним із найкривавіших в історії державотворення був період Другої світової війни.
Коли у 1939 році СРСР окупував Західну Україну, Організація українських націоналістів, яка об’єднувала учасників визвольного руху, вперше зіткнулася із репресивною машиною СРСР — НКВД. Відчайдушний спротив комуністичному режиму призвів до численних втрат: за різними даними, від 16 до 35 тисяч арештованих і страчених оунівців. Проте навіть за жорстких умов початок Другої світової війни давав шанс реалізувати головне стратегічне завдання — здобути власну державу.
Можливістю скористалися оунівці під проводом Степана Бандери. Вони провели 30 червня 1941 року у Львові Національні збори, на яких проголосили Акт відновлення Української держави та сформували уряд — Українське державне правління під орудою Ярослава Стецька, почали розбудову Української національно-революційної армії.
Акт відновлення Української держави не був узгоджений із Німеччиною — нацисти почали репресії проти ОУН. 5 липня 1941-го в Кракові затримали Степана Бандеру. До кінця 1944 року він перебував в ув’язненні.
Незважаючи на переслідування, похідні групи ОУН (б), що вирушили вглиб України, проголошували Акт відновлення Української Держави в містах, активно розбудовували там український державний апарат. До кінця липня ОУН встановила владу в 187 районах Західної України, 26 районах Правобережжя та відкрила обласні управління в Тернополі, Львові, Рівному, Дрогобичі, Івано-Франківську, Луцьку. В багатьох містах відбулися урочисті марші.
За серпень–вересень 1941 року окупанти розігнали українські органи місцевого самоврядування та провели масові арешти активістів. До кінця року німецькі спецслужби ув’язнили до півтори тисячі бандерівців.
У вересні того ж року Провід ОУН (б) на першій конференції постановив перейти в підпілля й почати відновлювати організаційну мережу. Заарештованого Бандеру заступив Микола Лебедь. Націоналісти почали готуватися до силового протистояння з вермахтом. Наприкінці 1942 року утворилася Українська повстанська армія.
1990-ті роки. Початок кінця совєтської імперії та шлях до відновлення
В умовах політичних реформ у СРСР — лібералізації суспільного життя — у березні 1990 року відбулися вибори до Верховної Ради УРСР і місцевих рад.
Значного успіху на цих виборах досяг Демократичний блок. Опозиційним до комуністичного керівництва силам вдалося провести своїх представників і до місцевих рад. Таким чином, за підсумками виборів 1990 року Україна вперше отримала бодай частково демократично обраний парламент і місцеві ради. Ідея незалежності України зазвучала в стінах законодавчого органу на повний голос. 16 липня 1990 року її оформлено в перший законодавчий акт — Декларацію про державний суверенітет України.
Спроба у Москві 19 серпня 1991 року «оновити» СРСР у сталінських традиціях стала поштовхом до розгортання національно-демократичного руху за незалежність у більшості республік СРСР. Українці збиралися на масові мітинги з вимогою виходу зі складу СРСР.
24 серпня 1991 року на позачерговому засіданні Верховна Рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України, зазначивши в ньому, що продовжується тисячолітня традиція державотворення в Україні, яка має право на самовизначення, передбачене Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами.
1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі українці підтвердили прагнення жити в незалежній державі, зробивши її незворотнім фактом історії. 90,32 % виборців ствердно відповіли на питання в бюлетені: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». У Криму ідею незалежності України підтримали 54,19 % виборців, у Донецькій області — 83,90 % і 83,86 % — у Луганській.
Референдум засвідчив, що джерелом української державності є воля народу, він став запобіжником щодо спроб реанімації СРСР у формі Договору про Союз суверенних держав.
Сьогодні в умовах Війни за Незалежність ми гідно даємо відсіч та знову відстоюємо власну свободу та незалежність, а також мир у Європі.
Незалежність України — маяк свободи Європи.
Пресслужба Чернігівської міської ради за матеріалами Українського інституту національної пам’яті (Ганни Байкєніч та Олени Охрімчук)
Фото Суспільне Культура
