За інформацією: Суспільне Чернігів.
Олександр Мірошниченко на зруйнованому стадіоні імені Гагаріна у Чернігові. Суспільне Чернігів
Каталізатором стало те, як я прокинувся в один день. Пам’ятаю як зараз той день у вересні: сонечко світить, дерева зелені, пташки співають. Життя класне. І я подумав, що в цьому житті не має бути алкоголю. Його більше ніколи й не було. Після цього, окрім того, що було складно фізично, було складно дуже морально, тому що страх і алкоголь — це була моя зона комфорту. Будь-які речі в житті, негаразди, все запивалося горілкою, пивом та іншими алкогольними напоями.
Невизначеність повна: що далі? Чи зможу я увійти в це життя тверезо? Чого я вартий, я не знав. Як дитина, яку випустили з дитячого садочка. Я себе так тоді почував. Друзі тодішні так само всіляко намагались мене затягнути назад. Дуже допомогла родина. Мій молодший брат, який нині загиблий. Він їх відбивав буквально. Він не пускав їх до квартири, до мене. Це дуже допомогло. Плюс мати дуже допомагала морально. Тоді це сприймалося дещо звично. Це зараз, з огляду на прожиті роки, я розумію значення і важливість цього кроку.
Про спорт та початок бігу
У розумних книжках пишуть, що великі кроки насправді спочатку великими не здаються. Мене мотивували різні цілі. Спочатку на одній роботі протриматись більше ніж два місяці, потім досягти на тій роботі чогось більшого. Тому що я зі школи себе пам’ятаю: завжди лідером був і завжди ставив перед собою високі цілі й дуже хотів їх досягти.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
Олександр Мірошниченко під час пробіжки у Чернігові після деблокади міста. Особистий архів Олександра Мірошниченка
Після 17 років тютюнопаління я кинув палити і пішов до спортзалу. Це сталося через місяць після того, як я швидко набрав десять кілограмів ваги. Буквально ходив туди чотири роки. А у 2019 році я задався ціллю пробігти марафон. Марафон був у Дніпрі. Це теж цікава історія. На роботі з колегою у нас були не дуже приязні стосунки. Він зареєструвався на напівмарафон, який мав відбутися в Чернігові. Я думаю, що зроблю більше. Зареєструвався на марафон. Це був березень, а марафон у вересні, і я розумію, що я до того бігав тільки в школі або за тролейбусами, коли не встигав, і що треба готуватись до марафону.
Перша пробіжка — 3,5 кілометра. Я ті відчуття пам’ятаю, ледь легені на асфальт не виплюнув. І думав: «Який марафон, якщо я це не можу пробігти?» А потім подумав: «Люди ж якось бігають марафони, бігають швидко». Я став дізнаватися, як це робити, як себе підготувати. Підготувався та пробіг. І відтоді вже не можу зупинитись.
Бігові досягнення
Найбожевільніше, найкорисніше, чим я буду пишатися до кінця свого життя, — це забіг на 2 600 кілометрів від Гааги до Києва. Четверо нідерландських військових та троє наших поранених побратимів стартували з Гааги і добігли до кордону з Україною. Там ми у них вже прийняли естафету з Ягодина до Києва. Ми з побратимом пробігли 600 кілометрів, бігли естафети. В перший день з Ягодина до Ковеля, другий з Ковеля до Луцька, з Луцька до Рівного і так далі. І на день у нас виходило закривати по 80–120 кілометрів на двох.
Фінал забігу в Києві біля університету імені Шевченка. Особистий архів Олександра Мірошниченка
Ми збирали кошти на програму відновлення. Наша українська частина зібрала 30 тисяч євро. Загалом за забіг зібрали 130 тисяч євро. Також привезли пів тисячі турнікетів і всілякого обладнання для наших військових.
Було важко, особливо в останні два дні. Я пам’ятаю в останній день з Макарова до Києва 65 кілометрів. Ми виходимо з готелю три сходинки, і ми не можемо спуститися, бо все болить. І думаємо, як нам 65 кілометрів бігти, ми ледь стартували. Коліна боліли, вони були такими гарячими, що можна було яєчню смажити. Я завжди, коли мені важко, думаю про те, що нашим побратимам, які зараз стоять на захисті нашої держави, їм було нелегше. Я завжди думаю про свого брата, який загинув на війні. Як би він пишався. І це мене завжди рухає вперед.
Я кількість своїх марафонів не рахував, але їх точно більше ніж 20. Я бігав у 2022 році, ще до того як вступити до лав Збройних Сил України, та збирав багато коштів на потреби Сил оборони. За два дні до того як піти до лав ЗСУ, я збирав кошти для свого друга на антени для рації. Брав участь у Чемпіонаті Європи з шосейного бігу в Брюсселі. У Лісабоні дуже класна траса. У Румунії я бігав напівмарафон.
Брат Олександра Мірошниченка, який загинув на російсько-українській війні. Особистий архів Олександра Мірошниченка
Марафон у Чикаго звалився на мене зненацька. Я тоді тільки відійшов від травми. Звісно, я погодився. Від таких пропозицій не відмовляються. Я стою на Corral A серед найшвидших, які стартують найраніше. У мене за спиною 58 тисяч людей, і я серед них. Я стою і думаю: «От я хлопець з маленького селища Гончарівське, а стою в Чикаго в центрі бігової культури, де найшвидші аматори світу». Я не міг у це повірити. І як я казав, без 12 вересня всього цього могло і не бути.
Повномасштабне вторгнення та служба в армії
У березні 2022 року я хотів долучитись до війська, мене не взяли. Я волонтерив. Ми з другом в благодійному фонді «Іскра добра» розвозили їжу. Ми і на блокпости їздили, і цивільним розвозили, і під обстрілами. Нам нещодавно за це дали, як цивільним, медаль «За оборону Чернігова».
Олександр Мірошниченко разом з іншими волонтерами. Особистий архів Олександра Мірошниченка
Колишня дружина надіслала мені фотографію, де мій син лежить в укритті. І я подумав, що якщо мій син в моїй вільній країні має ховатися від ракет, я маю піти захищати країну. Тоді я пішов до ТЦК. Мене одразу не взяли. Я пройшов ВЛК, нормально пройшов. Мене відправили на дообстеження, мені поставили статус обмежено придатного і сказали чекати. Я ходив на співбесіди з різними підрозділами. Мене ніде не брали, оскільки в мене була косоокість, тобто вона яскраво виражена.
В листопаді мені зателефонували і сказали: «Олександре Олександровичу, ви хотіли в армію прийти?» Я кажу: «Так». Говорять: «У вас нічого не помінялося?» Кажу: «Ні». Мені говорять, що 4 грудня треба прибути, а в мене 3 грудня день народження. Я думаю, день народження відсвяткую і піду. Десь через кілька днів вони зателефонували і сказали, що прийти треба 3 грудня, ось так я потрапив в армію на день народження.
Олександр Мірошниченко в танку. Особистий архів Олександра Мірошниченка
Базову загальну військову підготовку проходив у Гончарівському. Після цього мене забрала 1-ша окрема танкова Сіверська бригада. Я сам з Гончарівського, звідти відправили на навчання в Польщу, вчився на танку «Леопард». Після навчання нас перевели в інший підрозділ і відправили на Запоріжжя. Після Запоріжжя був Донбас, і звідти я вже звільнився у 2023 році. Минув місяць, я шукав себе в цивільному житті, не знайшов і через місяць повернувся в армію, знову заряджаючим. Навіть в піхоті на посаді стрільця був. Після того як звільнився, я пішов уже в навчальний центр Гончарівського на посаду інструктора, навчав курсантів на БЗВП.
Я тренувався постійно, коли була можливість. У Чернігові також, коли місто було в облозі, тренувався під снарядами, під обстрілами. Спортом займався. Коли не було можливості бігати, присідав у бронежилеті, відтискався в бронежилеті. Найменшу рухову активність я робив. Це дуже важливо.
Андрій Кучер. Особистий архів Олександра Мірошниченка
Десь через тиждень після звільнення із ЗСУ мій побратим, з яким ми служили ще в 1-й танковій бригаді, запропонував поїхати на ветеранський форум у місто Київ. Я приїхав, там познайомився з побратимом Андрієм Кучером. Він голова спілки поранених військових «Міцні 300», він теж бігав і бігає. Зараз ми на цій темі з ним зійшлися, поговорили, вирішили створити ветеранський біговий клуб. І якось так мене занесло в рух адаптивного спорту, повернення ветеранів до цивільного життя.
Не всі думки подобаються, які мені в голову лізуть. І багато людей від цього втікають. Я під час бігу не тікаю від своїх думок. Я думаю реально про те, що відбувається навколо. Побратими і посестри мені дуже часто пишуть, ті, хто проходить шлях від поранення або переходу від військового до цивільного життя. Теж пишуть, дякують за те, що я роблю. Курсанти мої, ті, хто за мною стежать в соцмережах. Це дуже надихає продовжувати.
Читати ще
Читати ще
Палаючий аеродром, перший бойовий виліт, втрата побратимів у небі. Історії з життя пілота Су-25 «Пумба» з Чернігівщини
