За інформацією: Суспільне Чернігів.
Макар, Давид та Кирило. Суспільне Чернігів
Макар і Давид мають ДЦП. Їхня мати Катерина Папченко згадує: про те, що у них із чоловіком буде трійня, дізналися не одразу. На восьмому тижні вагітності їм сказали про двійню. Що дітей насправді троє, з'ясували після того, як у жінки сталася загроза переривання вагітності та її госпіталізували до Чернігівського пологового будинку.
Катерина Папченко. Суспільне Чернігів"Повели мене одразу на УЗД, і дивляться. І кажуть: «Зачекайте, так тут же трійня, тут навіть не двійня». Вони, я пам'ятаю, покликали всіх УЗДистів".
У Катерини була монохоріальна трійня — тобто діти мали одну спільну плаценту, а ускладнення вагітності виникло через те, що одна дитина харчувалася через іншу. Тож Катерині довелося бути на збереженні у лікарні в Києві — там і народилися хлопчики.
"28 жовтня 2017 року Давид народився з вагою 2100 грамів, Макар — 2040, а Кирюша — 1940".
Родина Папченків. Фото з архіву родини Папченків
Перші ознаки того, що щось не так, Катерина помітила, коли хлопчикам було вісім місяців. Кирило почав сідати, а Давид і Макар — ні. Папченків направили до обласної дитячої лікарні, де їм одразу сказали, що у дітей, імовірно, ДЦП. У рік це підтвердили.
"Тяжкого ступеня геміплегія, без ходи і самообслуговування, косоокість, вальгусна стопа, деформація стопи. Коротше, діагноз серйозний".
Реабілітація
Подружжю пояснили, що, найімовірніше, трійні не вистачало кисню в утробі, у дітей сталася гіпоксія головного мозку, що призвело до порушень.
"Спочатку не вірилося. Ми вірили в те, що ми зараз поїдемо кудись на реабілітацію, на одну, другу, потім до Києва. Ми вірили, що це ось зміниться. Нам сказали: «Будете працювати — все буде». Тому що вони казали, що в дітей найбільше збережений інтелект. Якщо інтелект збережений, то можна буде і відновити їх у фізичному плані".
Реабілітація. Фото з архіву родини Папченків
Папченки возили дітей на реабілітацію кілька разів на рік: до чернігівського центру "Відродження" та до клініки у Трускавці. Жінка каже, що діагнозів дітей ніколи не соромилися та не приховували.
"У Семенівці спочатку ж трохи звертали увагу. Так, десь хтось, можливо, й засуджував. Бо як це ми, наприклад, якісь свята святкуємо? Чи якщо ми кудись поїдемо, чи кудись зберемося, чи щось я викладу — «От як це ж вони так викладають? Бо в них такі діти». Я кажу: «А якщо такі діти, то життя вже закінчилося?»"
Родина Папченків. Фото з архіву родини Папченків
Початок російського вторгнення та життя на прикордонні
У день, коли почалося повномасштабне вторгнення росіян, Катерина разом із Давидом та Макаром якраз були у Чернігові. Разом із чоловіком вирішили, щоб він забрав їх до Семенівки. Жінка каже, тоді не до кінця розуміли, що їдуть назустріч російським військовим. Першу колону танків зустріли за селом Жадове, що менш ніж за 20 кілометрів від їхнього міста.
"Вони всі зупинилися, ми зупинилися, з'їхали в кювет. І вони стояли, і ми стояли. Чоловік мій вийшов, підняв руки — руху ніякого. І я вийшла, щоб показати, що ми цивільні. І хвилин сорок ми так стояли".
Жінка згадує свої емоції, коли вони приїхали додому.
"Зайшла у двір і просто заплакала від того, що я просто вдома".
Життя в Семенівці після деокупації Чернігівщини змінилося: школа та садочок перейшли на онлайн-навчання.
"І так ми трималися. Від обстрілу до обстрілу. Але жили. І діти на вулиці гуляли, і батути ставили, і на річку їздили, і могли до парку сходити погуляти. Так, стріляли, коли чуєш, нікуди не виходиш, але всі жили. І дуже багато дітей було. Мало хто виїжджав".
Все змінилося 8 листопада 2023 року — після влучання за 500 метрів від їхнього будинку. Тоді Давид сильно злякався.
"У нього почався страх смерті. Він дивився на свої руки і казав: «Мамо, що це в мене за смужки на венах? Я помру? Мамо, я помру? Нас росіяни вб'ють». І це вже стало для мене тим, що треба виїжджати".
Переїзд до Чернігова
Чоловік Катерини залишився у Семенівці через роботу, а вона разом із чотирма синами та своєю мамою оселилися у Чернігові. Тут винаймають приватний будинок. Жінка ділиться, що після переїзду було важко налагодити життя в іншому місті, зникло відчуття стабільності.
Катерина з синами. Суспільне Чернігів"Я сюди приїхала — тут такий страх, без захисту. Ти нікого не знаєш. Треба десь лікарів, соціальних працівників, налагодити цей весь зв'язок, тому що дуже багато якихось документів, усіх проблем із документацією, лікарнями. Все. Плюс чоловіка тут не було. І це все лягає на твої плечі. Плюс ти постійно думаєш: «Що далі?»"
Старший син Богдан перший час навчався у Семенівській гімназії онлайн. Зараз ходить до школи у Чернігові, як і Кирило.
Михайло та Катерина Папченки з сином Кирилом. Фото з архіву родини Папченків
З навчанням Макара та Давида спочатку були труднощі. Дитячий садок, куди їх віддали, не був готовий до дітей із ДЦП, розповідає Катерина.
"Перший день я взагалі прийшла, сіла і плакала на ґанку".
Зараз хлопчики на домашньому навчанні, до них приходять учителі з навчально-реабілітаційного центру. Катерина ділиться, що фінансової підтримки держави їм не вистачає. Наприклад, візочки дають раз на три роки, а через постійне використання вони швидко зношуються. А один такий візок, за її словами, коштує 36 тисяч гривень.
Візочки. Суспільне Чернігів
"Пенсії взагалі ні на що не вистачає. Це, наприклад, добре, що ми не приймаємо спеціалізованих ліків. Якщо рахувати масажі, логопедів, якщо займаються вдома, як ми масажами займаємося, приходить, це треба все скільки. Плюс поїздки на реабілітацію".
Мрії хлопчиків
Трійнята за характерами різні. Макар каже: любить бобрів та мріє стати спецпризначенцем, бо хоче служити Україні. Кирило любить розмальовки та почав ходити на секцію з боротьби, а Давид мріє займатися боксом.
"Моя мрія — піти на бокс. Бо я хочу бути сильним і отримати пояс".
Катерина каже: безпекова ситуація у Семенівці погіршується. Тож Михайло теж колись переїде до Чернігова. Поки що приїжджає до них щовихідних.
"Він розуміє, що мені тяжко, а я розумію, що йому там тяжко без нас. Залишитися самому — це теж випробування. Він приходить, каже: «Катю, а хата пуста, дітей немає, тебе немає, пустота — одні кішки ходять, і немає нікого, хоч плач». Це дійсно тяжко".
Катерина Папченко з сином. Суспільне Чернігів
Але, говорить жінка, попри все, життя продовжується.
"Зараз діти тут, бо там небезпечно. І поки іншого в нас вибору просто немає".
Читати ще
Читати ще
«З прикордоння – до нового дому»: як у Кудрівці на Чернігівщині допомагають облаштовуватися сім’ям переселенців з дітьми
Читати ще
Барани, білки та арттерапія: як у Чернігівському військовому госпіталі допомагають пораненим бійцям
