Отакий він суперечливий – теплий і люто-морозяний водночас. Теплий, бо на душі від цього спогаду щось ворушиться і змушує очі трішки зволожитися від того приємного щему, який приносить із собою. А морозяний тому, що, мабуть, не було більше в моєму житті такого спогаду, від якого і через 19 років руки холонуть, як згадаєш той зимовий ранок…
Мені шість, я з мамою в тітки в селі. Те село для міської дитини – як незвідана країна, як новий світ, як свято серед буднів. А тоді справді були свята, новорічні. З’їхалася вся велика родина, родичів було так багато! Багатьох (найстарших) уже немає й ніколи більше не буде на родинних посиденьках, а хтось живе дуже далеко, а в когось іще якісь причини, словом, давно не збирається велика родина на Різдво. А дарма…
Я збираюся навідати дідуся. Мене одягнули, як капустину (не дай Боже, найменша дитина бодай чхне чи закашляє!) й випровадили чекати маму надворі, аби не впріла в хаті. І я, сповнена рішучості провести серед гори снігу десять дорогоцінних хвилин на самоті, крокую з сіней на подвір’я. Мрії розвіялися як дим, коли замість того, щоб повалятися в кучугурах, покидати жмені снігу й дивитися, як він падає під сонячним промінням, замість того, щоб шукати однакові сніжинки на рукавичці й намагатися їх покуштувати, я розумію, що я без рукавиць. Але… Ну нема, то й нема! Хіба це зупинить дитину, яка хоче бавитися снігом? Ще й мама довгенько не йде, більше часу буде погратися. Та вже після перших снігових кульок, зліплених голіруч, приходить розуміння, що рукавиці – невід’ємна частина дитячого зимового гардеробу. І я йду до хати. Але що це? У сінешніх дверях заклинило клямку! Намагання 6-річної дівчинки посунути важезні двері та повернути металеву ручку зазнають повної поразки. А на вулиці такий мороз! І мокрі руки без рукавиць так мерзнуть! І закрадається думка: а може, мама про мене забула? А я тут замерзну навіки? І чого вона так довго не йде?!
Дитячі думки змінюють одна одну із шаленою швидкістю. І вже замість того, щоб гадати про те, як усі шкодуватимуть, що випровадили мене взимку на вулицю, та мінятимуть злощасні двері, які стали причиною загибелі бідної дитини, я заспокоююсь і просто стою, слухаю звуки зимового села. І коли моє обурене сопіння та ображене шморгання носом затихає, я перетворююся на відчуття. Я назавжди запам’ятаю те, що я почула і побачила.
Яскраво світило сонечко. Мільярдами блискіток відбивалося воно у свіжому білому снігу. Довжелезна (на думку 6-річної дитини) вулиця вся виблискувала. І з димарів – у кого клубками, а в кого тоненькими цівочками – ішов димок. Небо того дня було найблакитнішим у моєму житті. Було тихо-тихо. На цій вулиці я була самісінька. Десь далеко загавкав песик. І знову стало тихо. Найголоснішим звуком було моє власне дихання. І в ту мить я відчула те, що для дитини стає великим відкриттям – усвідомлення власного існування. Що ось є така собі я, яка може стояти тут, слухати й дивитися, у мене мерзнуть руки, я можу ними зараз взяти й підкинути жменю снігу, а можу просто стояти. І я стояла далі, боячись поворухнутися й порушити магію цієї миті. Але ніщо не триває вічно, а мить – тим більше. І я, щасливо усміхаючись, повертаю голову до мами.
– Доню, ти мене вже тут зачекалася? Не змерзла?
Юлія Ігнатенко
Источник: Челайн
