За інформацією: Суспільне Чернігів.
Закинута хата в Савинках. Наталія Найдюк
Більшу частину життя 73-річна Тетяна Букатіна прожила в Мощенці — селі Городнянської громади на Чернігівщині, за вісім кілометрів від російського кордону. Коли влітку 2026-го через обстріли там оголосили обов’язкову евакуацію, вона виїхала з маломобільним онуком. Але далеко від війни не поїхала. У Тетяни велика родина. Діти та онуки скинулися і придбали їм будинок за 5 000 доларів у передмісті Городні — за 30 кілометрів від кордону з Росією.
Тетяна — одна з багатьох переселенців, які після евакуації з прикордонних сіл осідають недалеко від дому. Причини різні: хтось не хоче втрачати зв’язок із родиною, комусь важливі знайомі лікарня, магазини, транспорт та інша інфраструктура. Та чимало людей просто не мають грошей, аби переїхати подалі від війни — до центральних чи західних областей України — і купити або роками орендувати там житло. Тому найдоступнішим варіантом стає переїзд на кілька десятків кілометрів від дому — туди, де небезпека здається меншою.
Що відбувається з сільським житлом у громадах поблизу Росії? Чи вистачає його? Як приїзд переселенців змінює села? І чи бачить держава майбутнє цих територій? Аби знайти відповіді на ці запитання, Наталія Найдюк об’їхала кілька сіл у прикордонних громадах, де осідають ВПО.
Вільне житло з’являється, коли хтось помирає
Хрипівка — передмістя Городні, центру прикордонної громади. Для переселенців це село привабливе близькістю до міста та траси до Чернігова, а також наявністю газо- й водогону. Попри те, що до російського кордону звідси менш ніж 30 кілометрів напряму, у Хрипівці та сусідній Півнівщині живе 70 переселенців.
Олександр Ткаченко. Наталія Найдюк
Староста Олександр Ткаченко каже, що ВПО оселилися в 26 будинках. Для восьми родин їх придбала Городнянська міська рада, 14 сімей купили будинки самостійно. Дві — орендують житло, але планують викупити його. Хтось мав заощадження, дехто позичав гроші, а комусь із покупкою допомогли родичі.
«Це парадокс. Я запитую, чому вони їдуть до Хрипівки, тут кордон недалеко. Більшість людей не має грошей, аби придбати житло на Черкащині чи Полтавщині. Вони подивилися ціни у селах, що ближче до Чернігова, — дорого. Тому повертаються до громади, осідають у селах, де можуть купити хату», — пояснює староста.
За словами Ткаченка, через попит на житло за останні роки будинки в Хрипівці подорожчали щонайменше вдвічі:
«Ось є переселенка, її хата коштувала раніше 40–50 тисяч гривень. Зараз — 80 тисяч, ще 10 пішло на оформлення. Цей будинок для родини придбала міська рада».
Хрипівка. Наталія Найдюк
Староста зауважує, що наразі селити людей практично ніде. У Хрипівці та Півнівщині близько сотні занедбаних хат — вони непридатні для життя. Є кілька будинків без документів. Вільне житло з’являється лише тоді, коли хтось із хрипівців помирає.
Нині у старостаті є до шести хат, де можна жити. Але власники їх не продають. Олександр Ткаченко вважає, що частина людей розраховує отримати сертифікат у разі пошкодження житла. Інші тримають будинок як запасний варіант.
«Я вважаю, це бізнес. У власників є документи. Якщо бабахне дрон, то, умовно, мільйон отримають. Є й інша категорія людей: вони живуть десь у Чернігові, але бояться, що прилетить до них. Тому тримають хату як резервне житло», — пояснює староста.
Тетяна Букатіна показує фото своєї численної родини. Наталія Найдюк
Тетяна Букатіна переїхала до Хрипівки з Мощенок разом із маломобільним онуком цього літа. Каже, залишатися вдома ставало дедалі небезпечніше:
«Вдома пожежі одна за одною. Розбили продуктовий магазин, клуб, лікарню. Людей багато виїхало, я на вулиці одна залишалася. За онука було страшно: у разі чого, як його екстрено вивозити? Але далеко ми не поїдемо: в Городні донька живе, ще один онук — у Чернігові».
Жінка додає, що родина вже вклала в ремонт будинку дві тисячі доларів. Роботи виконували самі діти, для онука обладнали окрему кімнату, щоб було зручно його обслуговувати.
Люди переселяються туди, де є транспорт, школа та лікарня
Село Смичин. Наталія Найдюк
Смичин розташований за 17 кілометрів від Городні, вздовж траси, що веде до Чернігова. Місцеві кажуть, що маршрутки між населеними пунктами курсують близько 20 разів на день у кожному напрямку. Саме таке село шукали пенсіонери Галина та Володимир Коваленки. Вони з Лемешівки, що за п’ять кілометрів від білоруського кордону і за десять — від російського. Після оголошення обов’язкової евакуації подружжя виїхало, бо є опікунами хлопчика — сина родички. Будинок у селі їм запропонувала Городнянська міська рада.
Будинок подружжю Коваленків із Лемешівки дала Городнянська міська рада. Наталія Найдюк
«Вдома ще терпимо було. По селу прилітало кілька разів. Але ж у нас хлопчик, то мусили їхати заради нього. Городнянська міська рада пропонувала хату і в Конотопі, туди лемешівці теж поїхали. Але Конотоп — то далеко від дороги на Чернігів. У нас машини немає, а з дитиною треба їздити до лікарні та інших закладів. Тому ми хотіли, щоб село біля траси було, щоб маршрутки ходили», — розповідає Галина.
Галина Коваленко дивиться на будинок у Смичині, який родина має облаштувати для життя. Наталія Найдюк
У Лемешівці, пригадує вона, у них було все облаштовано: душ, пральна машина, господарство, заготовлені на зиму дрова. Тепер життя доводиться починати заново, перевозити речі та облаштовувати побут. Володимир хвилюється, що в його 70 років це буде непросто. Галина заспокоює: потихеньку, з допомогою все зроблять.
Подружжя Коваленків — не єдині ВПО у Смичині. Староста Юлія Новик каже, що перші переселенці оселилися тут восени 2022 року — це були люди з Нікополя Дніпропетровської області. Є також родина з Донеччини. Але більшість приїхали з місцевого прикордоння: Мощенок, Берилівки, Лемешівки та Сеньківки.
У Смичині та Дібрівному, що входять до одного старостату, нині живе 13 родин переселенців — це близько 40 людей. Багато з них так само обрали ці села через те, що звідси зручно доїхати до міст. Юлія Новик пояснює: чимало людей працюють у Чернігові в супермаркетах і щодня їздять на роботу.
Юлія Новик. Наталія Найдюк
«Коли оголошують евакуацію, селяни з кордону приїздять у пошуках житла. Ми й раді допомогти, але місцеві не надто хочуть продавати. У Смичині Городнянська міська рада придбала два будиночки для ВПО, ще один орендує для переселенців, планує викупити», — розповідає Юлія Новик.
Вона додає, що періодично телефонує власникам і запитує, чи не надумали вони продати житло. На два села нині залишилося до десятка будинків, придатних для проживання. Як і в Хрипівці, вони з’являються на ринку після смерті власників.
«Хочеться, щоб люди, які тут не живуть, продавали будинки, щоб тут селилися переселенці. Адже що більше їх, то живіше село, доглянутіші вулиці. От на село дивишся: зарослі стояли, а тепер — разом із людьми туди прийшло життя. Зараз очікую на переїзд фельдшерки з Лемешівки. Тепер на два села в нас буде два медики, а не один», — говорить староста.
ВПО допомагають селам зберегти школи та медицину
Савинки — теж передмістя, але Корюківки. Воно розташоване за 15 кілометрів від райцентру та за 40 кілометрів від російського кордону. До села, де живе 250 людей, приїхали 38 переселенців. Серед них — 22 дитини, 16 із яких пішли до місцевої школи. Саме завдяки новим учням її вдалося зберегти від закриття. Ще одна приємна зміна — у селі відкрили «Пункт здоров’я», бо з’явився медик. Медсестра із Семенівки переїхала сюди разом із родиною.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
Віктор Лісений. Наталія Найдюк
Староста Віктор Лісений каже, що переселенців із дітьми до Савинок запрошували цілеспрямовано. Вчителі та директор школи розмістили оголошення в інтернеті. Пропонували житло, школу в селі та можливість працювати. Частині родин із помешканням допомогла міська рада: один будинок придбали для багатодітної сім’ї, інший уже був у комунальній власності. Люди живуть безплатно, сплачуючи лише за комунальні послуги. Благодійні фонди допомогли з ремонтом.
Сім’я Яни Войтенко переїхала з прикордонного Костобоброва. У жінки шестеро дітей. 2023 року сім’я евакуювалася до Семенівки через обстріли, але після ударів КАБами по місту вирішила їхати далі. Про можливість оселитися в Савинках Яна дізналася з оголошення у Facebook.
Будинок для багатодітної сім’ї Войтенків у Савинках надала Корюківська міська рада. Наталія Найдюк
«Нам не було де жити, куди їхати. На все потрібні гроші. У Савинках нам показали будинок, він підійшов. Поки ми збиралися, його побілили, пофарбували, поприбирали. Підготувалися, аби нас зустріти», — ділиться спогадами жінка.
Яна зауважує, що кордон тут теж близько. Але ж жити в Савинках — спокійніше, ніж у Семенівці. Немає таких обстрілів. Якщо ситуація загостриться, сім’я їхатиме далі.
Савинки. Наталія Найдюк
Зараз Савинки не приймають нових переселенців, бо вільного житла, яке придатне для життя, немає: порожні хати занедбані або без документів.
Багато сільських будинків не потрапляють на ринок
Село Киселівка розташоване в Менській громаді, майже за 50 кілометрів від кордону з Росією. Тут живе 41 переселенець — 21 родина з Донецької та Харківської областей, а також із місцевого прикордоння. Староста Наталія Очковська каже, що попит на житло тут виникає після оголошення чергової евакуації.
Наталія Очковська. Наталія Найдюк
Нещодавно будинки в Киселівці придбали три родини з Прибині Корюківської громади. Їхнє село потерпає від обстрілів. Один із покупців — Віктор Мороз. Він виїхав разом із матір’ю, жінка маломобільна.
Дім у Киселівці обійшовся Віктору у трохи більше ніж 5 000 доларів. Чоловік вважає ціну завищеною, але іншого виходу не мав — позичив гроші. Про село дізнався від знайомих, які теж ВПО і придбали тут хату.
«Мій дім у Прибині цілий. Чимало людей звідти виїхали, але багато й залишаються. Люди не мають грошей, куди вони поїдуть?» — міркує чоловік.
Але у Киселівці є й значно дешевше житло. Староста Наталія Очковська розповідає про будинок, який продають за 60 тисяч гривень. Причина такої ціни — проблеми з документами. Такі хати фактично випадають із ринку: їх складно та дорого юридично оформити, зареєструвати нових власників, отримати субсидію чи навіть змінити прізвище в рахунку на електроенергію. Тому купувати таке житло ніхто не наважується.
А ось в оренду для переселенців ці будинки надають. Найчастіше з людей беруть лише за комунальні послуги.
Схожа ситуація із юридично «мертвим» житлом і у Волосківцях, що південніше від Мени. Староста Юрій Андрійченко вважає, що таких хат у селі близько 60%. Власники померли, діти успадкували паї, але право власності на будинок не переоформлювали — комусь дорого, комусь здавалося непотрібним.
Юрій Андрійченко. Наталія Найдюк
Нині у Волосківцях живе 44 переселенці. Загалом вони вже придбали п’ять будинків у межах старостату, решту — орендують.
Секретар Менської міськради та в.о. міського голови Юрій Стальниченко показує ще один вимір недоступного сільського житла — коли будинок придатний для проживання, але старости не знають, де власники.
Юрій Стальниченко. Наталія Найдюк
«Староста без власника не може нічого вирішити. Є ситуації, коли господарі житла за кордоном. Вони не можуть повернутися до України і продати будинок. Іноді взагалі невідомо, де вони. Також часто, виїжджаючи, люди відключили газ та електроенергію. Без офіційних документів, заяв власника дім ніхто не приєднає. І коштує це чимало», — каже Юрій Стальниченко.
Громади купують житло для ВПО і нарікають, що немає чіткої позиції держави щодо життя на прикордонні
Оскільки багато селян на кордоні не мають грошей, щоб купити собі житло, деякі прикордонні громади Чернігівщини, за можливості, розв’язують це питання самостійно. Інтерес не лише в тому, щоб допомогти людям виїхати з небезпечних сіл. Важливо також, аби переселенці залишалися жити в межах громади. Адже це означає, що тут будуть працівники, школи, садочки, інфраструктура. Це означає, що тут буде життя.
Так, Городня з 2022 року за кошти місцевого бюджету купує житло для своїх ВПО у селах південніше від міста. За словами міського голови Андрія Богдана, це один зі способів утримати людей у громаді. Каже, що населення громади за час повномасштабної війни зменшилося лише на 10%.
Андрій Богдан. Наталія Найдюк
«Ми придбали майже 20 будинків, ще 5-6 у процесі купівлі. Це займає чимало часу, бо зараз на державному рівні скоротили кількість експертів, що займаються оцінкою майна. Десь потрібен час, аби власники впорядкували документи. З ремонтами хат допомагають благодійні фонди», — розповідає Андрій Богдан.
Він додає, що придбані будинки коштували від 1,5 до трьох тисяч доларів. За його словами, через попит з боку ВПО власники підвищують ціни. А максимально за цією програмою міська рада може витратити до п’яти тисяч доларів на будинок.
«Підгледівши» досвід Городні, таку саму практику 2025 року запровадили в Корюківській громаді для багатодітних сімей. Щоправда, каже міський голова Ратан Ахмедов, жити запрошують не лише жителів своєї громади, але й родини зі сходу та півдня України. Це одне із рішень для збереження шкіл.
Ратан Ахмедов. Суспільне Чернігів
За півтора року придбали менш ніж десяток хат. Серед причин, які називає Ахмедов, — обмежений бюджет, нестача вільних будинків зі впорядкованими документами та тривала процедура оформлення.
Колодязь у селі Савинки, Корюківська громада. Наталія Найдюк
За його словами, на один будинок громада витрачає 200–250 тисяч гривень. Був випадок, коли житло вдалося придбати за 50 тисяч гривень, але такі пропозиції — рідкість. Ціни на житло в громаді, каже міський голова, зростають через попит, а в окремих випадках він вбачає і спекуляцію.
«Ми бачили, як хата, яку продавали за 160 тисяч гривень, за два місяці подорожчала до 420 тисяч. Нічого не змінилося, крім попиту, який виник через приїзд переселенців із прикордонних сіл. Цю хату власники так і не продали. Я всім своїм землякам кажу: «Ринок ринком, але, продаючи житло, пам’ятайте, що ви ж так само десь поряд живете. І ваше житло теж має цінність. Та якщо поруч не буде людей, воно нічого не вартуватиме». Приклад — село Прогрес: колись там були завод, будинок культури, двоповерхові будинки, а тепер дерева ростуть на дахах. Там житло не коштує нічого, бо немає людей», — акцентує Ратан Ахмедов.
Волосківці, Менська громада. Наталія Найдюк
Також він додає, що наразі немає єдиної державної політики щодо життя на прикордонні. Тут не працює багато програм для людей, бізнесу, немає ремонтів доріг та кредитування.
«Немає єдиного підходу: ми тут живемо або не живемо. Якщо не живемо, то треба вийти і чесно людям сказати: «Виїжджайте звідси, тут нічого не буде». І куди виїжджати? Де є доступне житло? А ми на сьогодні не знаємо, як бачить держава українську Корюківку, Городню, Сновськ… Вона бачить тут життя чи ні? Якщо бачить, то вцілілу та працездатну інфраструктуру потрібно зберегти. Бо колись Росія впаде, а люди з Корюківки виїхали, десь знайшли роботу, придбали житло. Чи захочуть вони повернутися на територію, де немає лікарні, школи, ФАПів, доріг? Хто захоче сюди приїхати?» — риторично запитує Ахмедов.
«Будиночок у селі»: держава запустила експеримент, але він недоступний для частини прикордоння
2026 року схожу програму з купівлі житла для ВПО запропонувала й держава. Йдеться про експериментальний урядовий проєкт «Будиночок у селі», який запустили після постанови Кабміну №751. Його мета — забезпечити ВПО житлом у сільській місцевості та водночас допомогти громадам залучати нових жителів. Для цього держава виділяє до 500 тисяч гривень місцевій владі, аби вони купували для переселенців будинки. Воно залишається у власності громади, а ВПО живуть, сплачуючи лише комунальні послуги.
Програма передбачає саме той механізм, який частково відповідає потребам прикордонних громад: держава дає громадам гроші на купівлю житла, а переселенці отримують можливість жити в ньому. Однак скористатися нею можуть не всі громади. Наприклад, Корюківка не може, бо має статус території активних бойових дій. Городні програма теж недоступна, оскільки там територія можливих бойових дій. Також, кажуть голови громад, є запитання до механізму програми.
Юлія Сита. Наталія Найдюк
Заступниця голови Корюківської РВА Юлія Сита розповідає, що в серпні 11 людей із Сосницької та двоє з Холминської громад хотіли продати житло за цією програмою. Але вже у вересні ці громади внесли до переліку територій можливих бойових дій. Відтак «Будиночок у селі» став недоступним для них.
А ось у Менській громаді ця ініціатива може працювати. За словами Юрія Стальниченка, у старостатах про неї знають, але заявок на участь поки що не надходило.
«Не кожен зараз хоче виходити на державну закупівлю. Це може бути бюрократичний механізм», — пояснює проблему Стальниченко.
Савинки. Наталія Найдюк
А Ратан Ахмедов додає, що теоретично Корюківка могла б купувати житло для своїх мешканців за цією програмою у селах, які межують із громадою та не мають статусу можливих чи активних бойових дій. Але, вважає міський голова, через бюрократію це надскладне завдання.
«Я вважаю, цю програму писали люди, які «отримують оргазм» від бюрократії. Я пропоную Мінсоцполітики, яке готувало цей порядок, пройти його. У тебе постійно повітряна тривога, немає кадрів, ти виконуєш роботу за себе і ще за двох. І при цьому — маєш скласти комісію із, умовно, 50 людей і робити опис, чи є в хаті для ВПО мікрохвильовка. Я вважаю, ці вимоги неможливо виконати. І в нас немає стільки людей! Аби ця програма дійсно запрацювала, її потрібно зробити менш бюрократичною», — пояснює Ратан Ахмедов.
Ціни на житло зросли, але масштаби — різні
Старости та місцеві жителі говорять про здорожчання і нестачу житла в прикордонних громадах. У різних селах масштаби подорожчання різні. У Хрипівці та Смичині, за словами старост, будинки до війни коштували близько 2–3 тисяч доларів. Тепер у Хрипівці схоже житло подорожчало до п’яти тисяч доларів, у Смичині — до 4–7 тисяч. У Киселівці ціни на будинки зі 100 тисяч гривень зросли до 250–300.
Оголошення на стовпі в одному із сіл Менської громади. Наталія Найдюк
Велике зростання цін і в Наумівці, що за вісім кілометрів на північ від Корюківки. Ще кілька років тому будинки коштували 5–10 тисяч доларів, а останнім часом, за словами старости Сергія Мартиненка, пропозицій, дешевших за 10 тисяч, не було.
У Волосківцях, каже староста Юрій Андрійченко, до 2024 року звичайний сільський будинок із господарськими спорудами та землею коштував близько трьох тисяч доларів.
«Ціни змінилися, коли родини загиблих отримали виплати. У нас одна сім’я два будинки купила, їм сказали за один 370 тисяч гривень. Вони погодилися. І на цьому ціна пішла. Потім додалися ще житлові сертифікати. Це знову вплинуло на вартість. Нині у нас продають два будинки: один за 600 тисяч гривень, другий — за мільйон. Вони з водою, газифіковані. Дорожчий має під сто квадратних метрів, великий, гарний на вигляд і в хорошому місці. Іншого доступного для купівлі житла тут немає», — розповідає Андрійченко.
Авжеж, ці цифри — не статистика всього ринку. Це дані зі слів старост конкретних сіл, але вони розповідають про тенденцію цін.
Олег Музика. Наталія Найдюк
Засновник агенції нерухомості «НовоЛад» Олег Музика пояснює, що на ціну сільського житла найбільше впливають безпека, транспортне сполучення та інфраструктура. Його агенція продає житло від Ріпок та Мени до Козельця. Заходити на ринок північніше немає сенсу, вважає рієлтор.
Частково подорожчання житла у прифронтових громадах він називає спекулятивним. Експерт пов’язує його, зокрема, з очікуваннями власників щодо майбутньої компенсації у разі знищення будинку через обстріли.
Водночас поїздки до громад показують інший бік цієї історії. Є люди, які змушені залишатися в «небезпечних» громадах через нестачу грошей. У когось будинок на кордоні ще стоїть, у когось — зруйнований, але компенсацій немає, бо не оформили житло в належний спосіб. Для таких людей у разі виселення варіантами житла стають гуртожитки для ВПО чи будинки в громаді, де ведуться або можливі бойові дії.
Життя в гуртожитках у довготривалій перспективі підходить не всім. До того ж багато хто виїжджає не лише з валізами: люди намагаються забрати худобу, речі, техніку. І таких людей — тисячі. Тільки в Корюківському районі понад вісім тисяч ВПО.
***
Ольга Конюшенко. Наталія Найдюк
Ольга Конюшенко евакуювалася разом із рідними з прикордонної Галаганівки, що в Семенівській громаді, 2023 року — за два тижні після того, як через російський обстріл загинула її донька Наталія. Сім’я не знала, куди їхати. Зрештою оселилася у Волосківцях Менської громади, де вже жили знайомі.
«Ми просто їхали з села, не мали жодних планів. Я не знаю, чи стоїть ще наш будинок у Галаганівці. Він оформлений, усі документи в порядку. Але ж проїзду до села немає. Треба точно знати про руйнування, щоб написати заяву і отримати компенсацію», — ділиться Ольга.
У Волосківцях родина придбала будинок 2023-го за три тисячі доларів — ще до того, як ціни на житло в селі почали зростати. Кілька місяців збирали гроші, аби розрахуватися за нього.
Собака в одному із сіл на прикордонні. Наталія Найдюк
Тепер у Ольги є новий дім. Але вона досі не знає, чи залишився старий і що робитиме, якщо на цьому місці, до якого потроху звикає, теж стане небезпечно.
Читати ще
Читати ще
Сирена не встигає за дронами: як живе Новгород-Сіверський під постійними ударами росіян
