«Вони кричали: братішка, помогі…а я просто закрив люк»

Це реальна історія українського розвідника на позивний Вікінг, який вийшов з полону після того, як ворожа машина, на якій його везли, підірвалась на міні.
9 березня 2022 року. Чернігівщина. Лукашівка. Вікінг заступив на пост. О 7:20 він почув по рації, що в сусідньому селі почалась зачистка.
А потім побачив те, що не забувається: шість колон, 27 танків, БРДМи, піхота. Їх було 140.
Він перебігав від амбару до ярку, коригував вогонь артилерії, ховав документи та ламав рацію.
Коли патрони майже скінчились, а БМП розбила його кулемет, він зробив те, про що потім сам сказав: «Я просто шукав чим застрелитись, щоб не потрапити в той полон».
Не знайшов.
Його привезли до російського комбата. Той вийшов з підвалу з бітою в руках.
Спочатку запитали, чи є сигарети, а потім почали бити. По коліну — чугунною палицею. По спині — бітою. Берцями по голові. Погрожували відрізати пальці сікатором.
Побачили татуювання — і вирішили, що спіймали ССОшника. «Бородатий, зараз ти нам все скажеш».
Він не сказав нічого.
«Коли мене били, я намагався не видавати ніяких звуків, щоб їм не було від цього кайфу».
Його посадили на МТЛБ, додали стяжки, закріпили ноги, на шию — вірьовку. Сказали: повеземо подаруночок комбригу.
Але їхня машина підірвалась на міні. Вікінг злетів, але втримався. А всередині МТЛБ залишились семеро російських солдатів.
Вони відкрили люк і почали кричати: «Братішка, помогі!»
«І вони отримали від нас допомогу. Ми просто закрили люк».
Вони відійшли і почекали, поки воно гарно розгориться. А потім почули, як у їхній бік виїжджає техніка, і побігли через поле. Сховались у камишах.
Перебіжками по 50 метрів. Усі поранені та босі. 12 годин по зораному березневому полю, яке ріже ноги, як ножі. Двоє з них були взуті — бо російським солдатам не підійшов розмір.
Він пройшов це з тріщиною вісочного відділу, забоєм мозку, струсом, поламаними хребцями та вибитими зубами.
Через два дні прокапався — і пішов назад виконувати задачі.
А потім була Білогорівка. Переправа через Сіверський Донець. Там він зустрів тих самих. Тих, хто його бив.
Весь той полк вони знищили. Разом із 15-м батальйоном гірсько-штурмовим.
А коли він повернувся на визволену Чернігівщину, люди зустрічали його так, що він досі не може забути.
Тут була кава, їжа. А біля кожного будинку йому казали, де можна було помитися та поїсти.
Він не втомився. Він не зламався. Він не збирається зупинятися.

Байрак Олег

Источник: format.cn.ua