За інформацією: Суспільне Чернігів.
Сергій Нагорний. Суспільне Чернігів
«Тут свіже повітря, машини не гудуть, тиша. Людей зайвих немає — дев’ять хат жилих всього-на-всього, і то — нікого не побачиш».
Ірина Коленко — соцробітниця. Вона приїжджає до села з Сосниці навідати своїх підопічних. У теплу пору року добирається велосипедом, бо маршрутки до Ганнівки не ходять. А взимку її підвозять сюди на авто.
Ірина Коленко. Суспільне Чернігів
«Тут народилася, тут і виросла»
Жінка навідується до однієї з найстарших жительок села — Надії Нагорної. Жінці 88 років.
Надія Нагорна. Суспільне Чернігів
«Тут народилася 5 серпня 1938 року, тут і хрестилась, тут і виросла. Сім класів закінчила, вступила до технікуму, екзамени склала. Прийшла додому, а мати каже: «А в чому ти підеш до технікуму?». Взутись немає в що, вдягтись немає в що. Я вирішила піти на свинарник, попрацювати, а тоді щось купити собі».
Десять років Надія працювала на свинофермі. Тут зустріла свого чоловіка.
«Явився з армії моряк. Гарний був. Чоловік у мене дуже гарний був і добрий. І прожили 54 роки вдвох».
Надія Нагорна з чоловіком. Суспільне Чернігів
Потім жінка працювала поштаркою.
«У 1967 році я на пошту стала і пропрацювала до 60 років».
Зараз, за її словами, в Ганнівці живе 18 людей. Згадує, що 1967-го було понад чотири сотні.
«60 дворів було тоді у нас. У 67-му році було у мене 216 людей працездатних. Дітей було мало в кого двоє, у більшості троє-четверо. Районку (районну газету, — ред.), це як закон, майже кожен двір передплачував. А тепер чого б це я газети не передплатила? Я б передплатила газету, та хто ж її принесе?»
Відколи до села почало їздити пересувне поштове відділення, каже, передплачувати газети немає сенсу, бо привозять їх раз на місяць.
«Якось вони, як почали їздити, то їздили щосереди. Я ще тоді журнал передплачувала, то привозили, і районку привозили. А тепер що — раз на місяць приїдуть».
Магазину у селі немає. Необхідне пані Надія замовляє сусідкам, які їздять до центру громади.
«На пенсії що мені треба?»
Ще одна сусідка Надії Нагорної, Людмила Сипченко, народилась у Ганнівці, потім жила в Сосниці. На пенсії повернулась жити до рідного села.
Людмила Сипченко. Суспільне Чернігів
«У нас ловко. На пенсії що мені треба? Діти приїжджають, що треба, купують. Магазину ж немає. Погано тільки, що субсидії не дають. Дали півтори тисячі на дрова. А за півтори тисячі купиш? За 13 тисяч купила машину дров».
Їхати звідси не хоче. Гриби збирає одразу за городом.
«Упала верба і на ній опеньки. А якби побачили, скільки їх є — ногою ступити не можна».
Опеньки. Суспільне Чернігів
Розповідає: дуже любить збирати гриби, а дівати їх нікуди. Консервувала і собі, і родичам. Молодший син жінки служить, для нього вона теж наготувала, щоб вистачило і йому, і побратимам.
«Він каже: «Я хочу, мамо, грибів». Хоче — значить, вишлю. Я завжди роздаю всім».
«Аби була молодь»
Доглянуті будинки — або місцевих жителів, або дачників. Від колишньої школи нічого не залишилось. Село заросло хащами.
Будинок заріс хащами у Ганнівці. Суспільне Чернігів
«Тут, аби була молодь і вирубували трохи, то зовсім інший вигляд би був у селі», — каже соцпрацівниця Ірина Коленко.
Читати ще
Читати ще
Безмен, ліжник, ковганочка, очіпки: у селі на Чернігівщині місцеві жителі зібрали колекцію речей минулого століття
