ВЛАСНИЦЯ КАФЕ «ВЗЛЬОТ» У СЕНЬКІВЦІ ТЕТЯНА БЛАШКОВА РАНОК ВІЙНИ ЗУСТРІЛА НА РОБОЧОМУ МІСЦІ, НА САМОМУ КОРДОНІ З РОСІЄЮ Тетяна сама родом із Сеньківки, тож її дитинство промайнуло у самісінькому прикордонні. У дорослому житті вона повернулась до рідного села, придбала будинок, в якому оселилась разом із донькою та сином. У 2007 році вона як приватна підприємиця почала працювати у власному кафе, яке слугувало мобільним закладом харчування для дальнобійників та тих, хто перетинав українсько-російський кордон. Розташоване кафе було біля самісінького прикордонного пункту пропуску «Сеньківка». У ніч з 23 на 24 лютого 2020 року заклад через карантинні обмеження, пов’язані з пандемією коронавірусу, не працював, але Тетяна додому в село не повернулася, вирішивши після денної зміни заночувати прямо в кафе, щоб рано вранці одразу приступити до роботи. —Я покинулась 24 лютого, як ще не почало світати, від гучних звуків, — каже 38-річна Тетяна. — Першою думкою було: «Ого, яка гроза взимку розгулялася!». А о п’ятій подзвонила моя донька Віка, яка перебувала в нашому будинку сама, бо менший син того дня ночував у моїх батьків на іншій вулиці, і сказала, що наш будинок обстріляли. Вікторії 19 років, зрозуміло, що вона була дуже налякана, тож я наказала їй мерщій ховатися у погріб, а сама вискочила на вулицю. Те, що я побачила, було схоже на якусь фантасмагорію. У темному небі було багато-багато вогнів, які летіли з боку росії через нас далі на територію України. Я підбігла до охоронниці на автостоянці, а вона мені: «Таню, певне, почалось…». Тетяна каже, що не вірила чуткам про можливе вторгення. Мирні роки життя, проведені факично на самому кордоні, давали, як виявилось, хибну впевненість у спокої та безпеці. Молода жінка згадує, що ввечері 23 лютого до кафе зайшов один з дальнобійників: —Мешканець Молдовії щойно повертався з росії, — каже вона. — І так спантеличено в нас запитав: «Дівчата, а у вас що, війна?». Ми здивовано в нього перепитали: «З чого Ви це взяли?». А він каже, що бачив як біля кордону вишикувалась техніка росіян, стоять «швидкі», пересувні крематорії. Ми ще відмахулись — то, мовляв, навчання, вони тут постійно відбуваються. Але того ранку ми зрозуміли, що помилялись. Тож як тільки засвітало, я сіла за кермо свого автомобіля і ми разом з охоронницею поїхали в село, де були мої діти й батьки. П’ять діб у погребі довелось висідити Тетяні з дітьми, доки з’явилась можливість вибратись із села Таня каже, що думка по те, що треба вивозити дітей з небезпеки, не давала їй спокою. Однак у перші дні це зробити було неможливо. Бо ворожа техніка безперервним потоком рухалась довкола Сеньківки об’їзною дорогою. І хоч у саме село не заходила, над їхньою вулицею Дружби, яка найбільше постраждала під час обстрілів 24 лютого, постійно чулося ревіння літаків, гул техніки та свист снарядів.
—Тільки 1 березня ми зважились на те, щоб спробувати добратись до села Мощенка, де було відносне затишшя, — згадує жінка. — А всі п’ять діб сиділи в погребі, бо на вулицю було страшно й носа висунути. Вирушали пішки, бо машиною не було ніяких шансів. Йшли «заячими» стежками, лісом. Так і вибрались у Мощенку, а вже звідти пізніше — в Городню. Відтоді лише двічі була в селі, бо хоч після 24 лютого воно більше тотально не обстрілювалось, після відходу ворога на свою територію звідти почались щоденні обстріли з гранатометів і мінометів. Дуже жаль нашу вулицю, яка зазнала руйнувань. Біля свого кафе не була жодного разу, туди небезпечно підходити, але з чуток знаю, що його розграбували в перший же день вторгнення. І не ворожі солдати, а свої, місцеві. Не побоялися ні обстрілів, ні Божого суду. Й будинок мій, залишений напризволяще, теж «почистили» — винесли телевізор, тюнер, інші речі. От за це образливо найбільше. Ворог є ворог — чого від нього чекати, окрім руйнувань і обстрілів. А свої… Та Бог суддя. Головне – ми всі живі залишились. І після воєнних дій — без світла і зв’язку Багато хто, чуючи про те, які випробування щодня випадають прикордонню, дивується, що люди не всі виїжджають із Сеньківки, яка знаходиться в кілометрі від кордону з росією. Нині там залишаються жити люди. Серед них — і батьки Тетяни Анатолій і Людмила Дрозд. —Тато тільки відмахується від моєї пропозиції переїхати в якесь хоча б ближнє село, де більш безпечно, — каже молода жінка. — Вони з мамою вже посадили город, порають домашню худобу. Їхній будинок, на щастя, не постраждав. Мій же, хоч і зазнав значних руйнувань, але відновити можна. От тільки чи є в цьому сенс, адже кафе більше не працюватиме, значить, роботи мені не буде. Як і всім нашим селянам. Адже здебільшого жителі Сеньківки працювали саме в установах, які знаходились біля пункту пропуску. Нині село перебуває, мабуть, в найгіршій ситуації, ніж будь-який з населених пунктів Городнянщини. Опинившись без світла в перший же день війни, воно чекало його відновлення цілих 25 днів. Потім знову через пошкодження опинилось обезструмленим. Останній раз світла не було 11 днів. Відновили його лише 24 травня. Разом вчергове привезли й гуманітарну допомогу, й з селянами поспілкувались мер Андрій Богдан та секретар міської ради Світлана Більська. —До війни в Сеньківці було зареєстровано близько 80 жителів, —прокоментувала Світлана Анатоліївна. —Нині ж тут налічується 36 жилих дворів з фактично 56 жителями. 11 мешканців Сеньківки нині живуть у сусідній Мощенці, решта ж у більшості вдень знаходяться на своїх обійстях, а на ніч переходять у село, яке розташоване неподалік. У період окупації подружжя місцевих підприємців Ніни і Михайла Ховпун привозили в село хліб з Городні. Нині завозять й інші продукти, але були проблеми зі зберіганням харчів через відсутність електропостачання. Зараз це питання вирішено, як і проблему відсутності мобільного зв’язку. Джерело: Новини Городнянщини
