У дитинстві стати пожежником і рятувати людей від вогняної стихії мріє майже кожен хлопчик. Щоправда, професія складна, і від людей, які вирішили її обрати, вимагає неабиякої витривалості та сили духу. Тож мрії багатьох так і залишаються нереалізованими. Рятувальниками стають тільки сильні та мужні чоловіки.
Нинішня розповідь буде саме про такого чоловіка – Олексія Чалишева, заступника начальника оперативно-координаційного центру ГУ ДСНС України в Чернігівській області. Професії рятувальника він віддав 26 років життя. Тож за цей час самому довелося брати учать у багатьох операціях із порятунку людей і побачити багато чого на власні очі.
До речі, розмова із паном Олексієм відбулась якраз напередодні професійного свята – Дня пожежної охорони. У ній зачепили не лише «пожежну романтики», а й буденне.
Олексію, ви, як і багато хлопчаків, хотіли в дитинстві стати рятувальником?
Можна й так сказати. Недалеко від мого дому в Чернігові була пожежна частина. Там працював брат мого друга. І якось у дитинстві довелося побувати в тій частині в гостях. Дуже все сподобалося, що й сам схотів стати рятувальником. Це було в 1990 році.
І коли настав час обирати професію, ви вирішили вчитися на рятувальника?
Так. Вступив до Черкаського 19-го училища пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля. А поки навчався, заклад перейменували. Закінчував Черкаський інститут пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля. Після навчання за розподілом відправили на роботу до Луганської області.
.
Якими були перші робочі дні?
Жахливими. Бо був далеко від рідних, від родини, в маленькому чужому містечку, за 200 кілометрів від Луганська. І навіть пам’ятаю, що трішки образливо було. Бо в інституті навчали гасити пожежі на атомних станціях, а в тому містечку не лише станції, а взагалі жодного підприємства не було. Гасити доводилося хіба що сараї, житлові будинки та сіно. Тобто навчання розходилося з практикою. А на початку кар’єри всім молодим рятувальникам дуже хочеться на масштабну пожежу. Ось приходиш на добу і думаєш: хоч би щось загорілося.
Потім я перевівся до Чернігова, де свій трудовий шлях почав із найнижчої офіцерської посади. Розпочинав шлях начальником караулу, потім потихеньку служив далі й далі. Зараз я – заступник начальника оперативно-координаційного центру ГУ ДСНС України в Чернігівській області.
У чому суть вашої нинішньої служби?
Оперативно-координаційний центр – це серце пожежної охорони. Ми реагуємо на надзвичайні ситуації та події. Усі дзвінки на 101 практично з усієї Чернігівщини приходять до нас. У нас працюють диспетчери й оперативні чергові. Саме ми направляємо пожежні машини чи спеціальні машини служб взаємодії – «швидкі», газу на місця трагедій.
Також ми готуємо усю документацію про всі події, які трапляються, для адміністрації, прокуратури, міліції тощо.
До функції підрозділу також входить контроль за дисципліною рятувальників.
Які найприємніші враження від роботи і, відповідно, які виклики на службі найбільш складні?
Найприємніше – це спілкування з простими хлопцями нашими, рятувальниками. А на найбільш масштабну пожежу довелося їхати до Київської області. Там горіла нафтобаза. Це така пожежа на слуху була років чотири чи п’ять тому, і рятувальники там загинули, вибухи були.
А найбільш важкі пожежі – коли горять торф’яники в Чернігівській області. Це страшний сон будь-якого рятувальника Чернігівщини. Страшне тим, що гасять їх місяць або два. Тоді живемо в наметах, працює польова кухня й умови проживання відповідні. Якось упродовж 2 місяців гасили таку пожежу в Козелецькому районі. 15 жовтня почали і 15 грудня закінчили. То два місяці жити в наметах і цілими днями лити воду. Це холодно, мокро, вітрюгани дують, бо все в полі на вулиці відбувається. Дуже виснажлива робота. І морально, і фізично.
.
Окрім пожеж, із чим довелося мати справу?
Багато із чим. Наприклад, розлив аміаку, порятунок тварин – корів, коней, собак, котів. На дорожньо-транспортні пригоди виїжджаємо, вирізаємо з пошкоджених автівок тіла загиблих, живих людей.
У Чернігові двічі було руйнування будинків – обидва рази я був на цих подіях. Це стався вибух газу в будинку на вулиці 50 років ВЛКСМ, і руйнування стіни гуртожитку на вулиці Попудренка. До речі, на Попудренка наші два рятувальники геройськи зробили підкоп і врятували хлопчика, який дивом залишився живим і неушкодженим.
І потім я разом із моїм начальником тросом валили цю стіну гуртожитку, краном тягнули. Бо торець стіни стояв цілий, то були побоювання, що він може впасти. Тому потрібно було, щоб він упав під контролем а не тоді, коли йому заманеться і призведе до нових жертв.
Як наводите лад у думках і відновлюєте сили після такої важкої роботи?
Багато хобі маю. Це полювання, підводне полювання, різьбою по дереву захоплююся. Стрибав із парашутом, плавав з аквалангом. На велосипеді люблю їздити.
Раніше до спортзали займатися ходив, а зараз – ні. До пожежного училища займався боксом..
Що побажали б колегам до свята?
Міцної нервової системи, спокою та грошей побільше, хоча нині та й впродовж останніх років зарплатою нас не ображають.
–
Спілкувалась Ірина Осташко
