У свої 24 роки Данило Мурашко уже був нагороджений нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних сил України «Сталевий хрест» та став лицарем орденів Богдана Хмельницького першого, другого та третього ступенів.
Командир ланки авіаційної ескадрильї 229-ї бригади тактичної авіації Повітряних Сил.
Майор — посмертно.
Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» — посмертно.
Уродженець Ніжина.
Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. Харківський національний університет Повітряних Сил (2015-2020 рр.).
Здійснив 141 бойовий виліт, знищив близько 70 одиниць броньованої техніки, понад 80 автотранспортних засобів,
30 автоцистерн пально-мастильних матеріалів, понад 600 істот живої сили ворога.
27 січня 2023 року під час виконання чергового бойового завдання у складі пари на штурмовику Су-25 Данило назавжди пішов у засвіти…
Відводячи до останньої секунди підбитий літак від житлових будівель на вкрай малій висоті, пілот остаточно втратив шанс для безпечного катапультування…
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чернігівщина прощатиметься з Героєм
До роковини загибелі пілота — спогади безпосереднього командира Данила — підполковника Ростислава Лазаренка, Героя України, котрий перевершив рекорд легендарного Кожедуба за кількістю бойових вильотів:
«Данило — один із найкращих льотчиків підрозділу. На початку 2022-го зовсім юний офіцер мав мінімальний досвід… Та саме він з товаришами стали бойовим кістяком підрозділу. Це трапилось не «від хорошого життя»… Спробую пояснити обережно. Я — старший групи, мені 28. Старший у групі я не лише за назвою посади, а й за роками. Більшість бойових льотчиків — зовсім юні. Є лише кілька винятків, до прикладу, батько, який воює за двох — за сина і за себе, його син був льотчиком і загинув під час виконання бойового завдання, та чоловік, який примчався з-за кордону і у свої 50 знов став у стрій. Решта – молодші за мене, часто — зовсім юні хлопчики.
Коли хтось каже: «У бій одні старики», у нас «вмикається» «чорний» армійський гумор… Звісно, відправляти в лютому цих молодих хлопців у бій було дуже нерозумно… Відправили їх на навчання. Проте знову ж таки в навчальному центрі їх вчили зовсім не так, як нам хотілося б… Уже в квітні-травні їх прислали до мене на точку, зокрема, і Даню. Пам’ятаю, як ми взяли його під своє крило. Тобто досвідчені льотчики не лише виконували бойовий політ, а ще й навчали молодь у бою.
У певний момент потрібно було навчати нових ведучих. На жаль, знову ж таки «не від хорошого життя», а тому що їх ставало все менше. Оцінив усіх і зрозумів, що Данька — це перший кандидат. А вести бій — це зовсім не навчально-тренувальні польоти, де літаєш за вивченою схемою та за відомими маршрутами… Бути ведучим у бойових умовах — це неймовірна відповідальність. Винищувачі противника атакують, запускають по тобі ракети, а ти не маєш права навіть на секундний ступор. До речі, у нас позивні йдуть від ведучих. Ось невдовзі Данило став ведучим і гордо каже: «Прийшов мій час!»
«Для чого ми працюємо?» Для того, щоб живими залишитись? Звісно, це бажання є в кожного, але ні! Даня давно знав відповідь на це непросте запитання, хотів врятувати якомога більше воїнів, допомогти їм, аби ця наволоч, а інакше їх не назвеш, не розповсюджувалася нашою землею. Пам’ятаю, як Данило подивився новини про Бучу, яке там звірство було, в нього просто очі кров’ю налились… Каже: «Буду їх знищувати, скільки зможу! Якщо ми знищимо хоч одного окупанта, то він вже не зможе вбивати наших хлопців та дівчат. А якщо ми забираємо десятками, а інколи й сотнями за один виліт, то скільки ми своїх рятуємо? А на передовій нашим набагато важче… Ми прилетіли, відпрацювали і повернулись у відносну безпеку, а вони — під постійними обстрілами».
«Я відвернув!» — це єдине, що в останню мить встиг вигукнути в ефір Данило…
–
Джерело: Ніжинська міська рада
