Олег, як, мабуть, і більшість українців, не вірив у повномасштабне вторгнення росії в Україну. Разом із тим він упевнено називає війну на сході держави війною, яка тривала понад вісім років. Згадує, як прокинувся від галасу сусідки в під’їзді о шостій ранку 24 лютого. Після перших прильотів по місту чоловік пішов здавати кров на донорство, бо вже знав про поранених. Повернувся додому, а у дворі – ворожий «Град».
Разом із товаришем Олег пішов до військкомату. Зізнається, що з першого разу не вдалося: дружина не знала, а зупинила сестра. З другої спроби Олег потрапив-таки до війська. Захищав Чернігів, займаючи рубежі оборони на лижній базі (Спортивна лижна база Олімпійського резерву України).
– Перші дні ми перебували в приміщенні. Потім командири сказали переміститися в підвал. І через пару днів до нас прилетів літак. Лижна база перестала існувати, – згадує Олег. – Про сон на посту і думати не випадало, а очі в темряві працювали в сто разів сильніше.
Період із 8 по 29 березня для Олега здавався вічністю. Йому та побратимам вдалося пережити десятки обстрілів, стримати атаку російського війська, особисто на собі виносити пораненого товариша. А пізніше, вступивши в калюжу крові, прийти на те місце, де від прямого влучення в серце загинув його командир взводу.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Відомий чернігівський мандрівник став на захист Батьківщини
На думку Олега, ворог вважав, що воює мало не з цілою ротою. Їх же було не більше як 40 чоловік. Усіма своїми силами та за підтримки підрозділів танкової бригади українським захисникам вдалося втриматися самим і втримати Чернігів.
Фінальною датою боїв на лижній базі Олег називає 22 березня, коли росіяни зайшли просто до них.
– Я особисто нарахував п’ять «Тигрів», може, звісно, у страху очі великі… Хтось каже, чотири. Та я бачив п’ять і одну «беху». У нас почав закінчуватися бк (боєкомплект) і було ухвалено рішення відходити, – розповідає військовий.
Усімох Олегу та його товаришам вдалося залишитися живими та врятувати поранених.
– Я розумів, що ми повинні залишитися живими. Не було паніки чи тривоги абсолютно. Нам допоміг вийти місцевий хлопець. Ми прийшли до військових із першої танкової, нас нагодували, напоїли чаєм і поклали відпочивати. Наступного дня ми знову повернулися на лижну базу.
Далі почався відхід російських військ за державний кордон України. Тікали так, що «аж автомат забули у дворі».
– І хоч тут наразі відносно тихо, ми розуміємо, що ще не все закінчено. Розслаблятися ще дуже-дуже рано. Ми завжди на сторожі. Бо таке відчуття, що вони десь поруч…
–
Джерело: ОК «Північ»
