За інформацією: Суспільне Чернігів.
Ганна Кожановська тримає куртку свого сина Олександра, якого вона шукає понад два роки. Суспільне Чернігів
Військовослужбовець 58-ї окремої механізованої бригади зник безвісти на Донецькому напрямку поблизу селища Урожайне 9 липня 2024 року. Жінка пригадує той день, коли їй про це повідомили.
«10 липня я їду з центру, з магазину, телефонує староста. Як староста зателефонував, у мене вже і серце ледь не вискочило. Питає: «Ви де?». Кажу: «Я їду, а ви?» «Ми тут, вас чекаємо»».
Олександр Кожановський. Фейсбук-сторінка Олександра Кожановського
За плечима Олександра була строкова служба на Одещині. Після армії він три з половиною роки працював пожежником у Києві, згодом — охоронцем у метрополітені Харкова. На початку російсько-української війни повернувся до війська, брав участь в АТО разом із братом Сергієм.
«З 14-го року вони були і під Мар’їнкою, і — Курахово. Саша по шість місяців був на тих… і Авдіївка, скрізь. У них була Донецька область уся під їхнім контролем. Мають нагороди — і Саша, і Сергій».
На початку повномасштабної війни брати обороняли Київщину. 24 лютого 2022-го пані Ганна поїхала до Чернігова — передати їм теплі речі та їжу.
«Такі сумки непідйомні, мені друга сваха допомагала тягти до автобуса. Ось так я в перший день війни застряла в Чернігові на три тижні. Ну, завдяки людям добрим, нас прихистили. А діти мої були… Мені не признавалися, з якої сторони — чи з Ірпеня, чи то зі сторони Бучі», — згадує Ганна Кожановська.
Ганна Кожановська показує сімейний альбом зі світлинами. Суспільне Чернігів
До 2024 року чоловіки служили на Донецькому напрямку. Олександр, пригадує мати, востаннє виходив на зв’язок наприкінці червня 2024 року — у день свого народження.
«26 червня в нього день народження. Ми привітали, йому 41 рік був».
Пізніше пані Ганна дізналася про підтверджений збіг за ДНК щодо побратима, з яким син був на одній позиції.
«У документах у всіх написано, що були танкові обстріли, і хлопці всі зникли».
Олександр Кожановський. Фейсбук-сторінка Олександра Кожановського
Попри офіційний статус зниклого безвісти, матір не вірить у найгірше і продовжує чекати.
«Кожна матір чекає до останнього. Поки, я ж кажу, немає ніякого збігу ДНК, то ще якась надія є, що може в полоні де. Так і живемо, зі сльозами. І ходиш, і смієшся з людьми. А людям не дуже то треба… Коли будеш щодня перед людьми плакать, кому воно треба? То ж свій біль, і живеш із тим болем».
Окрім матері, на повернення Олександра чекають брати та 15-річна донька Дарія.
Читати ще
Читати ще
«Колись ти приносив мені квіти, а тепер я тобі»: історія загиблого сержанта з Чернігівщини Вадима Барланицького
