У школі 934 учні: зі шкіл №№13, 21, 18.
Школа №13, що на вулиці Любецькій, об’єднала три навчальних заклади. А саме учнів шкіл №№13, 21 та 18. Будівель 21-ї та 18-ї вже не існує, вони демонтовані. Рашистський літак скинув бомби…
Інна Левченко на той час очолювала школу №21. І була того дня, третього березня 2022 року, у школі.
О 12.15 пролунав потужний вибух, і вибухова хвиля кинула на Інну Миколаївну цеглу, бите скло, пластик. Отримала важкі поранення ока, ноги та численні порізи обличчя. Пережила кілька операцій, зараз проходить реабілітацію.
Не зламалася, вистояла. І в листопаді 2022 року Інна Левченко очолила школу №13.
Фото: Суспільне Чернігів
До нових обставин треба було звикнути
Запитую, чи не боялася, що не вистачить здоров’я на повноцінну директорську роботу.
Інна Левченко каже:
– Якщо бачу ціль, намагаюся досягти її. Якщо бачу проблему, не здаюсь. Навпаки, ще більше мобілізуюся для вирішення ситуації. Був певний період часу та обставини, які змусили подумати, що «це кінець», – ділиться. – Кінець всьому, чого прагнула і для чого працювала останні роки. Маю відверто зізнатися: цей період був досить тривалий та морально важкий для мене. Сьогодні я навіть сама не знаю, чому (мабуть, час прийшов) зрозуміла, що готова йти далі, сповнена сил, не дивлячись ні на що. Сфера, в якій я працюю, не давала розслабитися ніколи, а зараз тим більше!
Додає, що, мабуть, треба було звикнути до нового стану, до нових обставин. Доки лікується, око закрите. Важкувато. Продовжує лікування та відновлення, але певні незручності є. Щоб мінімізувати їх, намагається раціонально організовувати свій робочий день.
Дуже тепло відгукується про своїх колег, учнів та батьків.
Вибухова хвиля неслася з величезною швидкістю
– Бачу з холу вибухову хвилю, – згадує той страшний полудень Інна Левченко. – Ця хвиля із шаленою швидкістю зносила все на своєму шляху. Як все це можна пережити? Мабуть, є якісь властивості організму, що відразу перекривають емоції, аби людина могла витримати. Удома було дуже страшно, – каже Інна Левченко про себе, передаючи відчуття й інших. – Особливо, коли гула сирена. Пам’ятаю, якось я поїхала помитися додому, а в цей час бомбили «Епіцентр». З вікна побачила, як валить чорний дим, і мені стало так моторошно. Повернулася в школу, спокій повернувся.
Зі слів Інни Левченко, там усі були зайняті. У кожного свої обов’язки. Хтось розкладав речі. Хтось відповідав за продукти. Хтось за ліки. Інколи все перерозподілялося. Хліб привозили, його приймали. Потім приїжджали інші, казали, що треба погодувати містян. Брали необхідні продукти, ліки та одяг. Це був пункт, де можна було отримати майже все. Адже магазини та аптеки не працювали.
Тоді, у 2022 році, чернігівці – родинами й поодинці – виїжджали на захід України або за кордон. Зі слів Інни Миколаївни, питання виїзду перед нею не стояло. Тут родина. І робота, що потребувала її присутності.
Отже, того дня Інна Левченко була на першому поверсі школи, за столиком на місці чергового. Готувала людям чай.
– Я самого вибуху не почула. Але почула повну тишу. Мабуть, це вибух настільки оглушив. Почала підніматися з-за столу. Та вибухова хвиля збила з ніг. Я хапала повітря, – згадує. – І розгрібала від уламків обличчя. Була, певно, без свідомості, коли за два метри від неї впали плити – перекриття другого поверху. Уламки, пилюка, гуркіт…Отямилась, підняла голову і побачила, як хлопчина простягає їй руку.
Рятували один одного. Прибігло багато мешканців із сусідніх приватних будинків. І ті, хто був у школі і не травмувався, кинулися допомагати. Хтось був у туалеті, хтось сидів у коридорі, між двома стінами – не зачепило. У підвалі люди вціліли.
В обласній лікарні оперували ногу й око
Інну Левченко привезли в Чернігівську обласну дитячу лікарню. Там розподіляли відповідно складності травм, надавали першу допомогу. Згадує, що витягли з ноги осколок. Пропонували забрати. Відмовилася. З дитячої перевезли у відділення мікрохірургії ока до КНП «Чернігівська обласна лікарня».
– У «швидкій», яка везла мене, я чула слова: «Не закривайте очі, не втрачайте свідомість», – згадує. – Але думаю, що втрачала. Тут мене занесли в швидку, а тут я вже в обласній лікарні.
Обличчя зашивали в коридорі відділення, бо було дуже багато поранених.
В обласній лікарні зробили перші дві операції. У нозі встановили металеву конструкцію, усю ногу зафіксували лангетою (кріпленням). І прооперували око.
У лікарні зникло опалення. Вода та світло періодично зникали. Робітники пиляли дерева в лікарняному саду, кухарі на подвір’ї варили кашу, щоб погодувати хворих, приносили. Вона пахла димом та смолами, але ж яка була смачна. А на 8 березня волонтери привезли торти. Лікарі всім роздали по шматочку.
– Це був найсмачніший торт у моєму житті, – каже з вдячністю.
Тоді в лікарні цілодобово жили і лікарі, і медсестри, і пацієнти. Місто в облозі. Обстріли, авіанальоти. Не всі й в укриття ховалися.
– У мене зламана нога і лангета на всю ногу, – згадує співрозмовниця. – Враховуючи фізичний стан, я не могла спускатися у сховище. І коли рашистські літаки літали вночі, з третьої години до п’ятої… Ці ночі – це був жах. Ми лежали і навіть холодильник виключали, щоб чути, що летить. Лежимо і тільки прислухаємося. Чуємо: гуде. Чуємо: вибух десь. І розуміємо: хтось, можливо, постраждав.
З Чернігова – у Київ, в Олександрівську лікарню
Так тривало майже два тижні. Лікар сказав, що терміново необхідна наступна операція, але в цій лікарні немає можливості та фахівців, щоб її зробити.
– І ми – я та ще одна постраждала в нашій школі – я на милицях, з лангетою, із заклеєним одним оком, і вона з двома заклеєними, – вирішили їхати.
Отже, з’ясували, що від чернігівського «Макдональдзу» до Києва волонтери вивозять. Це 15 березня. Навколо стріляли.
– Ми зайшли в автобус останніми, – каже з болем. – Я сіла за водієм на місце, яке лишилося. Незручно. Зламану ногу не могла навіть рівно покласти. Майже всю дорогу стояла, а ми їхали шість годин. Полями, узліссями. За нами інші машини рухалися, ішла ціла колона.
У Київ приїхали вночі. У синагогу. Там повністю було все готове: постіль (хоч спати потрібно було на підлозі), їжа. Відчувалася турбота. У Вінницю так і не змогли добратися. А операція треба було термінова. Волонтери привезли чернігівок до КНП «Олександрівська клінічна лікарня м. Києва». Очне відділення було майже порожнє. Лікарі чекали поранених. Казали: «Чому до нас не відправляють з Чернігова?» Але з Чернігова тоді спробуй виїхати.
– У Києві було тихо й порожньо, – згадує Інна Миколаївна. – Так, ми ховалися між двома стінами під час тривог, але це не порівняти з нашим містом. У Чернігові тоді було пекло.
Ремонт на мільйон
Зараз у школі №13 повним ходом іде відбудова. Заклад освіти, що до вторгнення планували закрити, змінюється на очах. Роботи ведуться й зовні, і в середині. Нові вікна, двері, дах. Рівні стіни, стеля. Пахне фарбою.
Школа №13 отримала кошти на відновлення. «Весть» писала про це 31 серпня 2023 року: «Як чернігівська школа №13 отримала мільйон швейцарських франків на відбудову». На той час це було 42 мільйони гривень, зараз 46.
Зі слів Василя Білогури, начальника управління освіти Чернігівради, для отримання допомоги доклали багато зусиль. Проєкт щодо відбудови реалізується завдяки українсько-швейцарській громадській організації «Розвиток громадських компетентностей в Україні» у партнерстві з Цюрихським педагогічним університетом за сприяння уряду Швейцарії.
Авторка: Тамара Кравченко, газета «Весть»
Фото зі сторінки Інни Левченко у Facebook
