За інформацією: Суспільне Чернігів.
На колажі зображений голова Деснянського районного суду міста Чернігова та речі з його кабінету: книга, булава, нотатник та нагороди. Суспільне Чернігів
Микола Кузюра — нині найстарший суддя на Чернігівщині. Він має 33 роки досвіду роботи. З них — понад 15 на посаді голови Деснянського районного суду Чернігова. Він розглянув тисячі справ, та цього могло б і не бути. Після школи він мріяв про юридичний інститут, але в той час потрібно було обов’язкові два роки стажу для вступу. Тож він подав документи у Київську сільгоспакадемію, але не вийшло. Лише перед початком навчального року одне місце звільнилося, і йому запропонували вступати. Проте він образився й залишився в селі працювати слюсарем. Далі — армія, і тільки потім — омріяний юридичний.
Зараз йому 62. Деякі справи він пригадує детально, деякі — лише в загальних обрисах. Наприклад, у 2015-му він зачитав вирок російському шпигуну Владиславу Макарову, який збирав та передавав спецслужбам РФ інформацію під грифом «секретно» щодо новітніх розробок у галузі оборони України. Кузюра присудив йому дев’ять років тюрми, проте згодом Макарова обміняли.
«Він після проголошення вироку сказав, що повернеться і ми побачимося», — пригадує той день Кузюра. І зізнається: коли почалося повномасштабне вторгнення, згадував ці слова й мав острах, що він приїде з російськими військами в Україну. Та вже за декілька місяців він судив російського танкіста Кулікова, якого взяли в полон під час битви за Чернігів.
У цьому інтерв’ю ми запитали суддю про найрезонансніші справи, які він вів, та як змінювалось українське судочинство за роки незалежності України. Про типовий «портрет» українського судді, недовіру до суддів та корупцію у судах. Про те, як йому було судити російського воєнного злочинця Кулікова у 2022-му, заочні вироки та чого не вистачає українському законодавству. Коли він помітив проросійські погляди колишньої секретарки Деснянського райсуду Наталії Чернобай? Та чому його визнали недоброчесним під час спроби податися до Верховного суду? З Миколою Кузюрою спілкувалась Оксана Рекун.
Від слюсаря до судді
— Миколо, розкажіть про себе. Звідки Ви родом та як розпочали свій шлях у суддівстві?
— Я народився у Коропському районі на Чернігівщині. Село Жовтневе, нині воно Рождественське. По закінченню школи постало питання: куди вступати. Вирішив — до Київської сільгоспакадемії на лісничий факультет, але не вистачило декількох балів, забрав документи і приїхав у село. Пішов у колгосп в автопарк працювати слюсарем. Потім, через тижні три, можливо, хтось забрав документи, і прийшов мені запит — повертатися. Я образився, не пішов. Залишився слюсарем. Потім був вісім місяців директором будинку культури. Далі армія два роки — фельд’єгерсько-поштовий зв’язок у Києві й лише потім юридичний інститут у Харкові. Тоді, щоб вступити на юридичний, треба було мати два роки будь-якого стажу.
Уже після закінчення інституту мене розподілили стажистом у Коропський районний суд. Це були 1989-1990 роки. Голова суду тоді мене запитала: «Ти прийшов сюди просидіти чи навчитися?». Вона змусила мене вивчити всі кодекси. Так я потрапив у присяжні, мене визначили народні засідателі. Голова суду мене саджає на своє місце, я почав уже проводити процеси, десь через два-три місяці. Спочатку не знав, куди діватися, переписав повністю текст, що за чим говорити. Усю процедуру. Сподобалося, потім голова суду пішла у відпустку. Я навіть виконував обов’язки голови суду, будучи стажистом.
По закінченню стажування постало питання: куди далі? Посади судді немає. Я потрапив у Бобровицький технікум викладачем на юридичне відділення, яке тільки відкривалося. Поїхав перший раз туди, де ніколи не був і не знав, де вона розташована та Бобровиця. І там прожив 10 років.
— Ви розповідали мені до нашої розмови, як покійний Леонід Яковишин не надавав Вам характеристику з Бобровицького технікуму. Ніби-то без вас закриється вся юридична спеціальність. Розкажіть, як вам усе-таки вдалося отримати характеристику та для чого вона Вам була потрібна?
— На третій рік моєї роботи з’явилося місце судді, там же, у Бобровиці. Тоді система передбачала збори колективу, які мали мене рекомендувати і дати характеристику. Але так сталося, що колектив мене підтримував, а покійний Леонід Григорович каже: «Ні, не дам характеристики». Я розумію його, тому що, по суті, відділення було юридичне, але не було завідувача. Тобто все «лежало» на мені: організація юридичного відділення, підготовка проєктів, планів, які теми на занятті викладати. Ми тоді з дружиною вдвох «тягнули» те юридичне. Та коли я пішов, рік ще воно проіснувало, а потім його закрили.
Микола Кузюра у своєму кабінеті під час інтерв'ю 6 листопада 2026 року. Суспільне Чернігів
— З 1993-го по 2000-й роки Ви працювали у Бобровицькому райсуді. Як потрапили до Чернігова?
— Мені пропонували перейти в Чернігів до апеляційного суду. Але я вважав, що недостойний, не настільки досконало знав законодавство. У 2000-му погодився і перейшов. Там працював до липня 2008 року. Тоді мені запропонували перейти до Деснянського райсуду, бо там не було керівного складу.
Зараз колеги запитують: чи не жалкую я, що пішов з апеляції. По роботі — абсолютно. Єдине, тільки втрата в заробітній платі. Так, по 2023-й я був головою, потім закінчилися мої повноваження. І у 2026-му я знову став головою.
— За роки роботи в суді за Вашої участі розглянули тисячі різних справ. Які найбільше запам’яталися до початку повномасштабної війни?
— Мені цікаві справи ті, над якими потрібно думати. Не та, яку просто сидиш та слухаєш. Чи правильно кваліфікували дії цієї особи? А чи заслуговує на таке покарання, яке просить прокурор?
Пам’ятаю, в апеляції у нас була справа, яка мене зацікавила — два чоловіки і дівчина ромської національності. Їх обвинувачували в тому, що вони вбили людину. Звинувачували цих двох хлопців. А дівчина казала, що просто стояла з ними поруч. Вони його пограбували, били й він помер. Кваліфікували ми ті дії як заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть. У нас, суддів, виникли сумніви щодо цієї дівчини, що вона взагалі ні при чому. Ми призначили криміналістичну експертизу. І саме за результатами експертизи встановили, що смертельний удар нанесла саме ця дівчина своїм кросівком, відбився там її слід.
Апеляційні справи більш гучні. Зараз можу згадати справу теж про вбивство. Не було хлопцю 18 років, неповнолітній. Але ходив по місту зі своїми товаришами, шукали безхатьків. Знайшли вони жіночку, яка сама себе не обслуговує, бо вона лежача. От цей хлопець бив її при своїх товаришах. Він хотів просто побачити, як вона буде помирати. Ударив цеглиною декілька разів по голові. І потім спостерігали за нею, як буде наставати її смерть. Бажання у мене було, скажімо так, найвищу міру покарання дати. Але ж він неповнолітній. Йому не можна більше 15 років призначати. І після цього він декілька років відсидів, його звільнили, умовно достроково. Десять років, наче, я йому дав. Частину відсидів, вийшов, через рік-два він знову вбив людину.
Вирок російському шпигуну
— У квітні 2015-го в Чернігові Ви оголосили вирок російському шпигуну Владиславу Макарову — дев’ять років тюрми. Він збирав та передавав російським спецслужбам секретну інформацію щодо новітніх розробок у галузі оборони України. Розкажіть про ту справу.
— Макаров Владислав Альбертович, уродженець Чернігова. Проживав у Російській Федерації у Санкт-Петербурзі. Співробітник ФСБ, приїхав в Україну, у нього тут мама, але з нею він не спілкувався і не жив. Він собі винаймав окреме приміщення — під виглядом якоїсь секції, ніби, айкідо.Сучасне японське бойове мистецтво. Якимось чином він здобув посвідчення співробітника антикорупційного бюро. Був особисто довіреною особою двох високопосадовців — КармазінаЮрій Кармазін — нардеп кількох скликань. Помер у 2022 році. та Маломужа.Микола Маломуж — колишній очільник Служби зовнішньої розвідки. Я їх викликав тоді свідками, тому що у розмовах вони фігурували. Кармазін дзвонив Макарову, щоб той поїхав до Гостомеля перевірити: чи є там зброя на літаку, який сідав, та яка. Так вони перевіряли інформацію.
Микола Кузюра у своєму кабінеті під час інтерв'ю 6 листопада 2026 року. Суспільне Чернігів
Коли я викликав їх на засідання, не з’явився ніхто. Кілька разів приводом доставляв. Звичайно ж, таких людей ніхто приводом не доставить, але я змушений був це робити.
Так от, завдання Макарова було — у Ніжині є завод «Прогрес», який займався саме виробництвом зброї для військових. Там розробляли зенітно-ракетний комплекс «Квітник». Його метою був не сам ЗРК, а електронна система наведення до нього, яку не продавали. СБУ виявила того чоловіка, якого він завербував, то йому доставили підроблений, звичайно, макет цієї розробки, і на площі у Чернігові його затримали.
У цього Макарова було до п’яти телефонів. Він категорично заперечував, що він співробітник ФСБ, але матеріали свідчили про інше. Він ще казав, що в нього з ними проблеми, він боїться за своє життя і був змушений полишити Росію та приїхав сюди. Але, його мама навіть не знала, що він у Чернігові. Він винаймав десь три квартири. Тоді він отримав дев’ять років. Але у січні 2020 року його обміняли.
Останні слова Макарова, після оголошення вироку, я запам’ятав. Він мені сказав: «Я повернуся, ми ще побачимося». Чесно кажучи, згадував, коли розпочалася повномасштабна війна: чи не прийде з росіянами цей Макаров?
Тоді, у 2015 році, те засідання транслювало багато медіа. І в Москві, мені передавали інформацію, по новинах показували теж.
Об’єднання судів
У 2016 році тодішній президент України Петро Порошенко оголосив про судову реформу. Після завершення формування нового Верховного суду, яке було першим етапом цієї реформи, в Україні почався другий етап перекроювання судової системи. 29 грудня 2017-го Порошенко підписав низку указів про ліквідацію більше сотні районних судів та створення 50 окружних. Також тоді створили Вищий антикорупційний суд і зміни торкнулися господарських та апеляційних судів. «Ми повинні наблизити суди і правосуддя до людей. У нас не може бути більше районів без судів і судів без суддів», — казав тоді президент. Чи вважаєте Ви, що судова реформа закінчилася?
— Вона й досі не реформована до кінця. Це питання про об’єднання судів. Я зараз позитивно до цього ставлюсь і бачу, що в одних містах роблять таку реформу, а у нас — ні. Наприклад, утворили у Вінниці, Рівному міський суд. То я вам наведу приклад. У нас у Чернігові два районних суди – Деснянський і Новозаводський. Будівля поліції була розташована на вулиці Шевченка, 13. Це — територія Деснянського району.
Відповідно до кримінально-процесуального кодексу України, досудове розслідування проводять за місцем розташування органів на території підвідомчого суду. Якщо на території Деснянського районного суду поліція, то всі справи, судове розслідування проходять через Деснянський суд. Потім поліцію перемістили на вулицю Мазепи, 12. Це вже юрисдикція Новозаводського суду. Відповідно у нас були певні протиріччя. Поліція, то перейшла у нову будівлю, але хоче залишитися під юрисдикцією Деснянського суду. Тому що Новозаводський ніби-то не справляється з обов’язками. У них мало людей, немає оперативності й таке інше.
Микола Кузюра у своєму кабінеті під час інтерв'ю 6 листопада 2026 року. Суспільне Чернігів
Ми сперечалися на досить високих рівнях, і я запитував: «Якщо ви хочете залишитись у нас, наведіть мені правову норму? Коли закон каже чітко, якщо ви на території Новозаводського району, то в Новозаводський суд і звертайтеся. Інакше це буде порушення закону».
Так-от і питання: до цього часу не скасований указ президента Порошенка про об’єднання судів. Ми очікували у 2017-му, що ось-ось буде це об’єднання. Бо це би принесло нам позитивний результат. У штаті нашого суду — 22 судді, у Новозаводському — працює фактично сім. Рада суддів вважає, що по їхнім нормативам у нас має бути 31 суддя. Це тільки в Деснянському. То, якби ми об’єдналися в один суд, не було б розбіжності у навантаженні.
І тут же питання не у кількості справ. Бо є такі, які не потребують особливої уваги, а є — навпаки. Людей катастрофічно не вистачає. У нас залишила посаду завідувачка архіву. Такого архіву ні в одному з районів, як у нас, немає, і такої кількості справ. Вони зберігаються з 1943 року.
Резонансні справи та чи впливають група підтримки і журналісти на рішення судді
— Справа про вбивство поліцейських на Масанах у жовтні 2021 року. Вирок у справі виніс Деснянський районний суд міста Чернігова у червні 2023 року. Двох із чотирьох обвинувачених засудили до позбавлення волі. Що можете розказати про цю справу?
— Вона з юридичної точки зору не важка була, тому що доказово підтверджена. Факт мав місце. Так, поліцейські були в нетверезому стані, але вони були не при виконанні службових обов’язків. Ніхто з них не був у формі. Вони поводили себе, ну, вже як поводили, але не було підстав до такого їх побиття. І тому юридичних складнощів у цій справі не було. Питання тільки в тому, що ці діти, я так сподіваюся, розкаюються зараз у цьому, але ж тоді не думали, тоді «геройство» треба було показати. А вийшло ось так.
Микола Кузюра під час засідання Деснянського районного суду міста Чернігова в одній зі справ, які він розглядав. Суспільне Чернігів
— «Зараз я попрошу журналістів, операторів, будь ласка, вимкніть камери», — говорили Ви у 2017 році під час засідання суду, коли розглядалася кримінальна справа побитої групою підлітків Поліни Малоштан. Пригадайте ті процеси? У чому була складність?
— Так, цю справу я добре знаю. Я говорив, щоб представники медіа вимкнули камери, бо судили неповнолітніх. Тому що на підготовчому судовому засіданні ухвалили рішення про проведення закритого судового засідання. Щоб не травмувати неповнолітніх, щоб вони вільно себе відчували, щоб не було тиску, впливу, розголосу. Знаєте ж, як люди з трибуни можуть викрикувати.
Я не скажу, що там якась складність була. Головний там ватажок була Півень.Однією з головних учасниць і фігуранток цієї події була Марія Півень. Вона просто демонструвала свою перевагу — силу над іншими. Але ж сила це була не її, а натовпу, який її підтримував. Плескали в долоні, коли вона підходила, била людину перед натовпом. Суд, ураховуючи її вік, дав умовне покарання. Потерпіла сторона була вкрай незадоволена.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
Так-от, Півень після того, як її дали умовний термін, отримала реальне покарання (можливо, її вже звільнили), тому що вона, коли була на іспитовому, у нетверезому стані двічі позбавлялася права керування. Порушувала порядок, чинила інші адміністративні правопорушення. Її кілька разів попереджали, а потім уже відправили в місця позбавлення волі для відбування покарання. Апеляція залишила рішення без змін, погодилася з моєю позицією. Тому що там, очевидно, було просто небажання розуміти те, в якому ти статусі, як себе треба поводити в таких умовах. Вона ігнорувала загальні правила поведінки.
— Під час розгляду таких справ, як із поліцейськими, так і з Малоштан, які у Вас, як судді, виникали емоції?
— Коли я ще читав обвинувальний акт, то був вражений цією ситуацією і вважав, що в разі доведення винуватості буде максимальна міра покарання. Перша думка. Але коли між рядками починають «виднітися» докази… Одна сторона, інша — і якоюсь мірою воно дещо розсипається. Також, звичайно, і позиція батьків: вони захищають свою дитину, незважаючи на те, що вона відчуває і що є вина в її діях. Але батьки кажуть: це найкраща дитина у світі.
— Тоді одразу запитання. Якщо в суд приходить група підтримки: батьки, родичі, як Ви говорили. Так само зараз є підтримка — військові у ветерана російсько-української війни Артема Панчика? Чи це впливає на рішення судді?
— Ні, це на мене ніяк не впливає: я виходжу тільки з доказів та фактів. Те, що вони говорять, я не можу повірити на слово. Так, нехай ваша дитина «золота», але якщо вона вчинила тяжкий злочин, то її пожаліти, виправдати?
Група підтримки впливає лише емоційно, не кожен суддя однаково це переносить. Я, коли розподіляв справи сам, ніколи не давав справи з ДТП тим суддям, які не мають водійського посвідчення. Так, він знає правила дорожнього руху, але практичне застосування — не впевнений.
Микола Кузюра під час засідання Деснянського районного суду міста Чернігова в одній зі справ, які він розглядав. Суспільне Чернігів
— Також хочеться згадати й про журналістів. Чи впливають вони на перебіг засідань?
— Теж дещо емоційно. Воно стримує, можливо, десь блокує якісь кластери. Коли просто журналіст сидить, записує. А от коли камера… десь підглянув, подивився, можливо, щось би сказав. Так простіше. Я іноді на засіданні можу дозволити собі, щоб пом’якшити обстановку, пожартувати. А от коли камера, то звичайно, ні.
«Портрет» судді — Князєв
— Хочеться поговорити на тему корупції в судах. Підвищення зарплати суддів мали б убезпечити їх від хабарів. Та, як бачимо, не убезпечило. Наприклад, колишній голова Верховного Суду Всеволод Князєв за угодою зі слідством отримав п’ять років позбавлення волі з конфіскацією майна за отримання 2,7 мільйонів доларів хабаря. Яка Ваша думка щодо цих подій?
— Це відчуття безкарності. Ви подивіться: зараз усі найвищі посадові особи, якщо НАБУ, ДБР починають шукати… Тому що є доступ до коштів, можливості. Це суто індивідуально. Є судді, до яких не підступитися, ніхто нічого не зможе ні попросити, ні запитати. Є судді, які, можливо, десь проявляють слабину, але в цілому — як це оцінювати? Звичайно, негативно, але те, що стосується найвищих посадових осіб, це — відчуття безкарності. Вважається, що вищий щабель — це вже все. Я недоторканий.
Уявіть собі, щоб хтось у Чернігові заволодів коштами в мільйон доларів. Йому дали б 15 років, це мінімум. А Князєв п’ять отримав, мабуть, тільки тому, що пішов на угоду зі слідством. Він же розумів систему.
— «Портрет» українського судді — Князєв. Українці майже не довіряють судам і прокурорам. За результатами опитування у 2025 році Київського міжнародного інституту соціології, серед українців критично низький рівень довіри до судів та прокурорів. Так, лише 12% українців довіряють судам і 9% – прокурорам. Як це змінити, на Вашу думку?
— Я не знаю. Європа нас навчає, як боротися з корупцією, а в Європі корупції немає? Куди вона поділася? Її можна тільки регулювати на якомусь рівні. Якщо по Князєву оцінюють судову систему в Україні, так уявіть собі, що про місцеві суди думають. Вони ж як ганчірки. Раніше прокурора, суддю поважали. Престижна професія була, а зараз?
Микола Кузюра у своєму кабінеті під час інтерв'ю 6 листопада 2026 року. Суспільне Чернігів
— Ще одна гучна справа, яка підриває довіру до суддів, — справа судді Тандира, який п’яним насмерть збив нацгвардійця на блокпосту.
— Мене більше вражає той факт, що він не визнає вини. Я не знаю, наскільки він сподівався, що це не буде доведено, коли все очевидно. Якщо людина їде одна в автомобілі, пляшка спиртного валялася, то хто ж її там залишив? І тут же на місці його затримали. Це ж не те, що ловили декілька днів чи наступного дня спіймали. Звичайно, це пляма. І будь-яка подія із суддею — це вже пляма на всіх суддів.
— Чи пропонували Вам хабар за роки роботи в суді?
— У вигляді тортика, шампанського (сміється, — ред.).
— А якщо щось глобальне?
— Ні.
— Можливо, приходили політики, чиновники вирішити якесь питання?
— Якщо політики приходять, то вони не пропонують хабар. Вони просять вирішити якесь питання. Зараз, можливо, розголос, більш широка демократія, то все менше й менше випадків, коли хтось про щось може прийти просити.
Ви знаєте, за статками кожного можна визначити рівень його життя. Якщо дозволяють офіційні заробітки, значить людина нормальна. А якщо в неї десь на рахунках шалені кошти (невідомо звідки), їздить на «Бентлі», звичайно, тут виникає питання. І самі органи завжди цікавляться цим.
— Що Ви зробите як голова Деснянського районного суду, якщо дізнаєтеся, що Ваші підлеглі взяли хабар?
— Що я можу зробити? Я зобов’язаний повідомити відповідні правоохоронні органи, якщо володію такою інформацією. Які в мене докази, окрім інформації? Звичайно, я мав би зустрітися, поговорити на цю тему особисто, з’ясувати стосунки. Але це ж відомо тільки мені, тому, хто взяв, і тому, хто давав хабар. Якщо правоохоронні органи про це знають, то тут моя реакція може бути іншою. Якщо зареєстроване кримінальне провадження, то ми по факту зберемося всім колективом і розглянемо це питання.
— Поговорімо про зарплату судді? Голова суду iз застосуванням регіонального коефіцієнта 1,1 мав у 2025 році посадовий оклад 69 366 гривень. Чи достатньо Вам цієї суми?
— Зарплати ніколи не достатньо. Зараз вона у нас визначається розміром прожиткового мінімуму — 30 для працездатних осіб.Прожитковий мінімум для працездатних осіб в Україні у 2026 році становить 3 328 гривень на місяць. Це 99 840 гривень. Для суддів апеляційного — 50 прожиткових мінімумів.166 400 гривень. Зараз ця зарплата, яку платять, як на мене, є доволі гідною.
Був в оточенні росіян у 2022-му
— Початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Чи були попередження у Вас як голови суду про можливий напад та де і як Ви його зустріли?
— Нас ніхто не попередив, ніхто нічого не знав. О шостій годині ранку 24 лютого мені зателефонувала керівниця апарату. А їй — із Городні повідомили, що біля їхнього міста вже стоять танки. Росіяни напали на Україну. Я ще сказав: «Дівчата, ви ще, мабуть, не виспалися, лягайте спати, навіщо мене так рано розбудили?». Але на роботу прийшов раніше. Спецслужби вже палили свої документи, в апеляції теж знищили якісь секретні. У нас таких секретних документів немає. Проте я поставив питання: що ми можемо робити з нашим архівом? Його треба було вивозити, але куди? Палити ми не можемо, бо він у підвалі.
Із самого ранку ми зібралися, я дав вказівку всім суддям роздати їхні особові справи, щоб вони нікому не дісталися. Суддів відпустив, закрив приміщення суду. Нам попередньо говорили, як і всім, що це на три дні. Прийшли ще до мене озброєні люди. Охорона не хотіла пропускати, та що вона їм зробить? Ми поспілкувалися, довели ситуацію, сказали, що почалася війна.
— А де Ви були весь час блокади Чернігова?
— Я відверто скажу, що в мене у свідомості не вкладалося, що це війна. Я з дружиною поїхав на дачу в колишній Ріпкинський район і того ж дня, після обіду, замкнули місто у кільце. Ми, по суті, в оточенні залишилися: ні заїхати, ні виїхати. 43 дні.
— А Ви не боялися, що про вас дізнаються російські військові, бо Ви були в їхньому оточенні?
— Боявся чи ні, у мене ніякого виходу не було. Мені місцеві казали: дивися, у нас тут половина колаборантів. А я ж на автомобілі їздив, хліб лісом привозив у село. Казали: ви б по селу не їздили, бо як тільки зайдуть, то одразу ж укажуть на вас. Та хто вже не знав, що я тут, у цьому селі? Там же людей небагато. У нас ще річка Дніпро поруч, кордон із Білоруссю.
Спочатку я не уявляв масштабів небезпеки, а потім уже подумав, що на тому березі міг і снайпер сидіти.
Вирок російському воєнному злочинцю та справи СЗЧ
— Після деокупації Чернігівщини та Київщини почалися суди над російськими військовими: як очні, так і заочні. У 2022-му ви розглядали справу російського танкіста Михайла Кулікова, який з танку вистрілив у багатоповерхівку в Чернігові. Ви тоді дали йому 10 років тюрми. Розкажіть про цей процес. Як морально та емоційно Вам було працювати?
— Це, по суті, була єдина справа із реальних. Це людина, яку справді затримали, і вона потрапила до мене. Емоція була. Можливо, відповідальність, яка лягала на мене. Тому що я розумів: це перша справа області та, мабуть, друга в Україні. І, звичайно, я ж не розумів, яка реакція буде зі сторони, хто буде, як буде. Готувався до цієї справи. Вона пішла у звичному режимі, так само, надійшов тільки обвинувальний акт. На засіданні до нього стали додавати якісь документи.
Як поводив себе обвинувачений? Можливо, час пройшов, він заспокоївся. І він був упевнений в тому, що його відправлять на обмін, бо його командира Щьоткіна одразу обміняли. Куліков усвідомлював, що він робив, і йому залишалося лише чекати. Визнавав вину, просив пробачення, не заперечував. — Так, казав він, — я виконав наказ командира. Командир мені сказав, що в тому будинку були військові. — А як командир міг бачити, коли він у танку сидів, їхав уперед, а стріляли назад? — Я розвернув башту танку і вистрілив. Я виконав наказ командира, не виконати його я не міг.
Я у вироку так і прописав, що незаконний наказ можна не виконувати. А він: — Не міг, мене б там застрелили, якби я його не виконав.
— Також за вашої участі були десятки справ, що стосуються СЗЧ, схем з ухилення від мобілізації. Згадайте найрезонансніші, наприклад, справу депутатки з Остра від фракції «Батьківщина» Надії Філімонової. Її підозрювали в тому, що за 5 000 гривень вона допомогла чоловіку призовного віку вступити до Остерського коледжу, щоб отримати відстрочку від мобілізації.
— Це така «гаряча» тема, бо мобілізація… Це, знаєте, хвиля пішла, був спортивний азарт. Усі розуміли, що є можливість заробити. Ніхто не думав про те, які наслідки від цього, що зменшення мобілізації призводить до підриву обороноздатності. Але гроші, мабуть, затьмарили. Ніхто не сподівався на те, що під час воєнного стану хтось буде фільмувати їхню діяльність.
Щодо СЗЧ була одна з перших справ у мене. Ми ще навіть не знали, яке покарання призначати. Доволі міцний хлопець був, міцної статури, десь 1970-х років народження. Його призвали. На комісії він сказав, що в нього перелом ключиці і пластина стоїть. Він не може виконувати бойові завдання у спецназі, куди його відправили служити. То він оскаржував це рішення. У суді говорив, що не відмовляється служити, тільки у спецназ не може фізично. Просив повторну лікарську комісію. Йому прокуратура відмовила. Каже, що придатний, доведений факт. Ми повторно ВЛК призначили. Там підтвердили, що він дійсно за своїми показниками не може. Але ж факт СЗЧ був. Його призвали — і він утік. То я засудив його до умовного покарання. Прокуратура оскаржувала, але апеляція залишила вирок без змін.
«Заочне судочинство — умовно доведена вина»
— Які є нюанси, на Вашу думку, у процедурі заочного судочинства?
— Заочні вироки — це можна говорити, умовно доведена вина. За міжнародним кримінальним правом (так, як нам розповідали), якщо особа з’являється особисто, або подає заяву про перегляд цього вироку, то він має бути переглянутий судом, навіть якщо вже набрав законної сили. Тому що все-таки є право особи свідчити, надати відповідні пояснення. Це треба перевірити.
Але наше законодавство на сьогодні такого не передбачає: чи будемо ми використовувати це? Таких випадків ще не було. Я думаю, що їх і не буде. А як виконувати ці вироки? Механізму теж немає. Це найбільший збройний конфлікт у Європі на сьогодні. І ці вироки — це фіксація самої агресії як підтвердження для Спецтрибуналу. Дасть Бог, будемо судити Путіна. Підтвердження цього — вироки. Ніхто їх не оскаржує. У Росії явно знають про це. Ми ж оголошення даємо, вони теж моніторять. Не вони — так спецслужби точно знають, що засуджений ось такий-то. Доводять, мабуть, їм до відома. То напишіть, що я не винуватий, хочу по відеов’язку долучитися, можна ж навіть із нейтральної країни. Але таких випадків не було і, найімовірніше, не буде.
Україна зараз у справах воєнних злочинів керується Римським статутом.1 січня 2025 року Україна стала 125-ю повноправною державою — учасницею Римського статуту Міжнародного кримінального суду. Також є розділ 20 Кримінального кодексу України «Кримінальні правопорушення проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку». Є конкретні норми, якщо ж не вистачає, ми можемо використовувати норми міжнародного кримінального права.
Справа Чернобай
— Не можу не запитати у Вас про колишню секретарку Деснянського районного суду Наталію Чернобай. Вона надсилала своїм подругам до Росії повідомлення, у яких висловлювала проросійські наративи. Зокрема, писала: «Росіяни, будь ласка, врятуйте нас», «Ще не вмерла Україна, а процес почався», «Щоб самі цеглинки залишилися від цього міста та недокраїни». У травні 2025 року в одному з чернігівських пабліків з’явилося відео, на якому вона записувала відеоповідомлення на кладовищі «Яцево», де раділа збільшенню кількості поховань українських воїнів і чекала на перемогу Росії. Її, зрештою, засудили до 10 років позбавлення волі. Як давно Ви її знали? Та що можете сказати про неї, коли дізналися про її проросійські погляди?
— Працювала вона, здається, ще до мого приходу, до 2008 року. Можливо, вона була дещо емоційна в окремих питаннях. Як тільки ми повернулися до роботи після деокупації області (3 квітня 2022 року, — ред.), мені надійшла інформація про те, що в неї є певні висловлювання, плюс бачили на її мобільному телефоні заставку з Кремлем. Поговорив із керівником апарату, викликав її до себе. Вона сказала, що більше такого не буде. Моя пропозиція була така: пиши заяву, звільняйся, нам ганьби тут не потрібно.
Ледве не на колінах стояла. Я її залишив, але повідомив про неї Службі безпеки України. Через деякий час кажуть: нічого такого немає, наче все нормально. Потім минув час — і виявилося протилежне. Весь колектив засуджує. Нам прикро, соромно, але що ми зробимо? Я вважаю, що ми вжили всіх заходів. Не можу сказати, що вона була поганою працівницею. Особисто в мене вона певний час працювала секретарем. Результатом я був тоді задоволений. Пляма, звичайно, на суд лягла, але такий факт є у нас. Ми вже нічого не вдіємо.
Взаємодія із суддями і прокурорами
— У цьому блоці хочу обговорити з Вами професійну взаємодію з адвокатами та прокурорами під час судових засідань. Що для Вас є проявом неповаги до суду?
— Невиконання вимог судді. Узагалі, раніше кодекс був чітко прописаний. У цивільно-процесуальному кодексі є таке: «Встати, суд іде!». У кримінальному — такого немає. І не всі секретарі проговорюють цю фразу. Ось тут уже неповага. Я не раз помічав, коли секретар казав: «Встати, суд іде!», а дехто сидить і ще так дивиться, проводжає поглядом, що я йому скажу. А я ж не буду нічого говорити. Я просто сідаю за стіл і кажу: «Присядьте, навіть ті, хто не вставав». Сидить червоніє, хтось — ні.
Або викрики в залі суду. Я попереджаю раз, два, на третій — видаляю із зали засідань. Був випадок, коли навіть обвинуваченого видаляв із залу.
— А що він робив?
— Він бігав по кабіні, стукав у скло. Чоловік ромської національності. Це справа була щодо грабежу, нібито, давно вже. Його охорона ніяк не могла заспокоїти. Він так чіплявся руками за решітку і бив скло. І що йому зробиш? Я оголосив перерву — може, заспокоїться. По камерах дивлюся: охорона біля нього стоїть, щось розказує.
Микола Кузюра під час засідання Деснянського районного суду міста Чернігова в одній зі справ, які він розглядав. Суспільне Чернігів
— А від прокурора чи адвоката була неповага до Вас як судді?
— Іноді дозволяють собі прокурори та адвокати виходити за рамки. Коли подають якісь клопотання, їм відмовляєш, а вони наполягають. «Ви чините неправильно, це незаконно, я буду оскаржувати». Так, а навіщо це зараз говорити? Окремі судді, можливо, не хочуть вступати в контакт із ними. Прослухали цю тираду, мовчать… А так загалом усе нормально.
Питання виникають, коли треба прокурору «проштовхнути» справу, а вона не проходить. От тоді, може, десь виникає невдоволення. Раніше справа приходила повністю. Її суддя прочитав і в зал ішов уже підготовлений. А сьогодні переді мною лише обвинувальний акт. Потім подають мені два-три томи папірців. Я не можу сприйняти в той момент усе. Слухаю, десь, щось мені не сподобалося, нотую.
Запитую: уточніть, звідки це, а звідки це. А як я можу сприйняти той обсяг інформації, яка зараз надходить, — 300 аркушів? Вони мені дали, і я йду в нарадчу кімнату. Там треба сидіти й 10 разів перечитувати, кожен папірець перекладати, уточнювати, порівнювати.
За голову берешся, бо треба зараз призначати покарання, а в мене немає попереднього вироку, одного вироку не додали. А я не можу без нього скласти: яку міру покарання, який термін зараховувати, який — ні. Так би я все прочитав, знав би про це. Тож зараз судді не сильно стараються з першого разу розглянути справу. Дослідили докази, подивилися, можливо, чогось не вистачає.
— Чи були випадки, коли Ви знаходили недоліки доказової бази, які не помітили прокурор та адвокат під час судових засідань?
— Безумовно. І за прокурорами, і за адвокатами. Іноді подають доказ, який раніше був визнаний уже недопустимим. Буває, сторони в процесі визначають: як ми будемо досліджувати документи. Прокурор повинен, оголосивши документ, назвати, що він підтверджує, до чого він відноситься. Процедура починається з того, що відомості вносяться до ЄРДР.Єдиний реєстр досудових розслідувань. Постанова про призначення групи слідчих та групи прокурорів. Який це доказ? Ти додай їх до справи, просто без оголошення повного змісту, тому що треба ж знати: чи дійсно та група розслідувала, і далі протокол огляду місця події. Доказ, що в цьому протоколі. Як правило, вилучають усе, що тільки можна.
— А як готуються до судових засідань прокурори та адвокати? Чи достатньо ґрунтовно підходять до справ?
— Я не знаю, як вони готуються. Я знаю лише поіменно прокурорів, які дійсно готуються, яким можна довіряти.
Микола Кузюра під час засідання Деснянського районного суду міста Чернігова в одній зі справ, які він розглядав. Суспільне Чернігів
— Скільки таких у відсотковому відношенні?
— Багато. Більшість готується. Але іноді бувають випадки: коли ставиш питання, то прокурор не орієнтується у провадженні. «Я не знаю, треба подивитися. А це куди?». Ось така ситуація. У більшої частини прокурорів «від зубів відскакує». Якщо на відмінно, то 30% добросовісно ставляться.
Якщо казати послідовно, то в одній справі добре, а в іншій — ні. Уся проблема в чому? У провадженні може бути 15 слідчих і 10 прокурорів. Запитують: для чого? А тому що у них «море» цих проваджень і вони не знають, хто в ньому буде. Один прокурор пішов на обшук. Другий — на тримання під вартою. Третій — десь у відтворенні місця події бере участь. А на засідання приходить четвертий, який у цій групі, але жодних слідчих дій у цьому кримінальному провадженні не вчиняв. Що він може знати? От його запитуєш: як проводилася та чи інша слідча дія? Він каже: «Я не знаю, я там не був». Ось у цьому проблема.
Якщо ти не брав участі, але прийшов на судове засідання, ти повинен володіти повністю матеріалами справи, досконало. Кожним папірцем ти повинен прикриватися.
Дійсно, є такі прокурори, які ретельно знають справу, і на них можна покластися. Просто сидиш і слухаєш. У нашому місті не так багато прокурорів, усі всіх знають.
Буває, що суддя заявляє про відвід, бо людина (прокурор чи адвокат, — ред.) живе в його будинку. — А скільки в будинку квартир? — Двісті. — А ви знаєте особисто цю людину? — Ні. — Я тоді наводжу приклад, що я не можу слухати жодної справи, бо я знаю всіх прокурорів та адвокатів. То я що тоді, упереджений? Я ж із кожним спілкуюся особисто, позапроцесуально. Значить, виходить тоді, що оскільки ми знайомі, то не можемо брати участі в процесі? Це ж нелогічно, треба виходити із цієї ситуації з більш серйозними намірами.
Виявився недоброчесним для Верховного Суду
— Як Ви бачите свою роботу далі як голова Деснянського районного суду Чернігова?
— На посаді голови суду моє завдання, по-перше, — зберегти наш колектив, щоб не було в ньому проблем. Це найголовніше. Друге — у нас проблемне приміщення, питання щодо кількості суддів, але щось ми «стукаємо в стінку» і поки нічого. В інших регіонах зводять нові будівлі для суду, виділяють гроші. Ми вже й до президента України доходили із цим питанням, але всі співчувають і нічого зробити не можуть. Єдиний найбільший суд в області, який перебуває в орендованому приміщенні. Як так? У нас штат — 22 судді, але всього три зали судових засідань. Більшість засідань кожен проводить у своєму кабінеті. Уже коли тримання під вартою, ми виходимо в зал. Іноді чекаємо, коли він звільниться. Зробити додатковий зал немає можливості. Ми і так з 2008 року потроху метрів квадратів для себе просимо в інших, на товариських стосунках.
Деснянський районний суд міста Чернігова Суспільне Чернігів
Книга "Ваша честь" та булава у кабінеті голови Деснянського районного суду Чернігова Суспільне Чернігів
Посвідчення та нагороди судді Миколи Кузюри Суспільне Чернігів
У кабінеті голови Деснянського районного суду Чернігова Миколи Кузюри Суспільне Чернігів
Сувенірна тарілка у кабінеті голови Деснянського районного суду Чернігова Миколи Кузюри Суспільне Чернігів
Картина із зображенням суддів Деснянського районного суду Чернігова та зображення старого Чернігова Суспільне Чернігів
У нас і так сьогодні навантаження: при нормі 600 справ на рік на суддю, десь по 1100 і більше.
Ну, а в роботі, звичайно, кожен суддя має самовдосконалюватися, бути на відповідному належному рівні. Що таке престиж зараз у судовій системі, мені важко сказати. Але, я з упевненістю можу сказати, що суддею хочуть бути багато хто — адвокати, прокурори.
Але процедура досягнення посади судді настільки в нас заангажована, такої у світі ніде немає. У Європі визнали, що в Україні найскладніша система добору суддів. А навіщо? Я не знаю, нащо так зробили. Спочатку ми, мабуть, хотіли прославитися в Європі, наскільки ми демократичні. Але це така рутинна процедура.
Я так розумію, що якщо настільки рутинна процедура, то вона повинна дати якийсь результат. А де він? Чим кращі ті судді, що приходять сьогодні, від тих, що прийшли 20-30 років тому?
Пам’ятаєте, президент казав прибрати всіх суддів-негідників і призначити молодих, достойних? Так, із молодих, достойних уже половина не працює.
— В Україні наразі 13 суддів у Конституційному Суді, а має бути, за Конституцією України, — 18. Мінімум для повноважності Суду — дванадцять суддів, які вже склали присягу. Наразі на сторінці суду вказані 13 прізвищ, ще п’ять — не призначені або немає подань. Чому, на Вашу думку, уже довгий час немає консенсусу для переобрання суддів?
— Тільки політика. Якщо на районного суддю немає проблем, хто хоче — той подавайся. А там кандидатури відбирають дуже ретельно.
— Щодо Вашої кар’єри. Є амбіції стати суддею в тому ж Конституційному Суді або Верховному, що вже є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції?
— Мої амбіції зруйнувалися, коли я подав документи на посаду судді Верховного Суду. Відтоді — їх немає. Це було тоді, коли він утворювався. Унаслідок судової реформи 2016 року було сформовано новий Верховний Суд, який офіційно розпочав свою процесуальну діяльність 15 грудня 2017 року.
Я подав документи, їх відхилили на стадії прийняття. Я недоброчесним виявився. Були дві підстави для відмови.
Перша — на дачній ділянці в мене є дерев’яний, літній будиночок, який прийнятий в експлуатацію, але він не був занесений до реєстру будівельної діяльності. Я написав, що він перебуває в моїй власності. А мені відповіли, що я подав неправильні дані, бо його немає в базі даних. Я ж написав, що він у мене є, зареєстрований. А треба було — збудований за власні кошти, але не зареєстрований. Але тоді не було такої позначки. Я обрав те, що було більш логічно.
Друга причина — я поміняв автомобіль за договором обміну. Покупець зареєстрував на себе і взяв лише доручення. Йому більше не треба було документів. А потім продав його. І мені ставлять питання: у вас два автомобілі, а ви вказали, що тільки один. Мені лише згодом дійшло, що я ж цей автомобіль зняв і віддав за дорученням. І другий автомобіль поставив на облік. Тому є два автомобілі: один знятий з обліку, один — на обліку.
Із цих двох приводів я надав пояснення, але не повірили. І після цього я розчарувався в таких митарствах.Це у православній духовній традиції посмертні випробування, через які проходить душа людини на шляху до Божого престолу. Мені відмовили десь о 22:30. Зателефонувала колега й повідомила, що мене зняли з перегонів. А я готувався, завтра ж на екзамен, думав. І потім так легко зітхнув — не треба вчити, заспокоївся.
На другий день прийшов на роботу, усі ж цікавляться: як настрій, засмучений чи ні. А я вже абсолютно не переживав.
Та й яка вже кар’єра? Мені зараз 62 роки, що мені вже будувати? Я не жаліюся, що я в районному суді, а не в апеляції. Тут краще, цікавіше. Звичайно, коли пишуть у мотиваційних листах, яка ваша мета, чому ви йдете в апеляційний суд, більшість зазначає, що хоче підвищити свій рівень. Та все одно стержнем є набагато вища зарплата. І всі ж це прекрасно розуміють.
Матеріал створений за підтримки IWPR в межах проєкту «Журналістика правосуддя».
Читати ще
Читати ще
Адвокат окупанта: хто і для чого захищає в Україні російських військових
Читати ще
На що Україна очікує від Спецтрибуналу 2026 року та чому цей суд вважають безпрецедентним в історії
